Дипломная работа: Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках
Дипломная работа: Політика США в умовах боротьби за українську державність в 1917-1923 роках
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. США ТА УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ
1.1 США у міжнародних відносинах на початку XX століття
1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна доби Центральної Ради
1.3 Криза взаємин: 1918 p.
РОЗДІЛ 2. ВПЛИВ ПАРИЗЬКОЇ МИРНОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ НА АМЕРИКАНСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ
2.1 Поява „галицького чинника”
2.2 Україна і США на паризькій мирній конференції
2.3 Дипломатична місія Ю.Бачинського й українсько-американські відносини в другій половині 1919 р.
РОЗДІЛ 3. ВТРАТА ОСТАННІХ ІЛЮЗІЙ
3.1 Україна й політика США під час польсько-радянської війни 1920 р.
3.2 Галицька дипломатична місія в США у 1921 р.
3.3 Останні зусилля уряду ЗУНР
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Українські земл на початку ХХ ст. зберігали стійку репутацію в світовій політиці як один з основних центрів конфліктного пересікання інтересів великих держав, з одн сторони, і як внутрішньо нестабільний регіон з гострими міжетнічними протиріччями.
Американська політика щодо України в контексті міжнародних відносин є надзвичайно цікавою важливою для дослідження темою, адже охоплює низку питань, які залишаються актуальними й досі. В розглядуваний період українські землі переживали складний період, який характеризувався пожвавленням національно-визвольного руху, прагненням до незалежності, пошуком союзників та встановленням власних кордонів. Внаслідок цього, а також завдяки вигідному розташуванню, ці країни стали ареною дипломатичної боротьби для держав Європи.
Анексія США стала причиною серйозної міжнародної кризи початку ХХ ст.. Українська боротьба відіграла далеко не останню роль в міжнародних відносинах.
Актуальність теми зумовлена тим, що боротьба України за незалежність вплинула на стратегічно важливі країни з порушенням норм діючого міжнародного права відбувається дотепер.
Мета даної роботи: проаналізувати балканську політику великих європейських держав, зокрема США; виявити наслідки анексії для України, простежити дипломатичну боротьбу, яка розгорнулася між великими державами внаслідок цієї анексії.
Об’єктом дослідження є українськ землі в контексті геополітичних відносин 1917-1923 рр.
Предметом – американська політика щодо України на початку ХХ ст..
Хронологічн рамки, якими обмежується дане дослідження, охоплює період з 1917 по 1923 рік. На початку ХХ століття США почала вмішуватися в українське життя, не останню роль в цьому питанні зіграла Паризька мирна конференція. Варто зазначити, важливу роль зіграла поява „галицького чинника”. Не слід забувати про дипломатичну місію Ю. Бачинського в українсько-американських відносинах в другій половині 1919р.
Завдання: для вивчення американсько політики щодо України на початку ХХ ст.. є дуже важливим:
1. Дослідити дії американської дипломатії, специфіку відносин між Україною та США в 1917-1923рр
2. Розглянути дипломатичну боротьбу європейських країн в період української боротьби, проаналізувати геополітичні тенденції країн.
3. Визначити стратегію США і її противників щодо України (1917-1923 рр.)
Методологічна основа: дослідження побудоване на загальнонаукових принципах історизму та хронологізму. В ході роботи над темою дослідження, вивчення її основних аспектів, розробц положень та висновків застосовувався системний, проблемний та проблемно-хронологічний методи дослідження.
Наукова новизна: потрібно зазначити, що сучасних праць, присвячених проблемам американсько політики щодо України на початку ХХ ст., мало. Більшість джерел мають епізодичний, або ж загальний характер. Інформацію доводиться збирати буквально по крупинках”. Нині ця тема залишається фактично поза увагою науковців.
В даній роботі робиться спроба нестандартного аналізу внутрішньо та зовнішньополітичного положення США та України в розглядуваний період, досліджується місце та роль народів у цивілізаційному розвиткові європейського контексту.
Теоретична практична значимість: в теоретичному плані в дослідженні робиться спроба узагальнення вітчизняної та закордонної джерельної бази; визначається перебіг, характер, причини та наслідки американської політики щодо України; аналізуються головні аспекти даного питання.
Складність та багатоплановість досліджуваної тематики, нерівномірність її висвітлення в сторичній літературі і ряд інших обставин визначили форму викладу матеріалу даної роботи. Дослідження написане в історичному, а не історико-правовому плані.
Робота може бути застосована при підготовці загальних та спеціальних курсів з всесвітньо сторії, написання дисертаційної роботи.
РОЗДІЛ 1. США ТА УКРАЇНА НА МІЖНАРОДНІЙ АРЕНІ
1.1 США у міжнародних відносинах на початку XX століття
Переходячи до безпосереднього аналізу українсько-американських взаємин у 1917-1923 pp., нам здається доцільним одразу зробити кілька загальних зауваг.
Насамперед, незаперечним лишається факт, що українське питання посідало вельми незначне місце в американській зовнішній політиці, а Україна, як слушно підсумував Є. Камінський, належала до "зони байдужості" в глобальних інтересах США. У даній праці автор не збирається заперечувати цей погляд, а скоріше робить спробу пояснити, чому так було і які причини завадили Україні змінити таке ставлення до себе. На нашу думку, вивчення політики США щодо України у 1917-1923 pp. важливе не так з огляду на вплив американської позиції на остаточну долю тодішньої української державності, як сприятиме кращому розумінню витоків сьогоднішніх українсько-американських взаємин. Існує також наукова потреба в аналізі еволюції як української політики Вашингтона, так американської політики тодішніх українських урядів на різних етапах українського національно-державного будівництва після Першої світової війни.
Інше зауваження стосується загальної міжнародної ролі і діяльності США першої третини XX століття. Ті дослідники, котрі зверталися до українсько-американських відносин періоду 1917-1923 pp., свідомо чи мимоволі підходили до характеристики політики США з позицій сьогодення, забуваючи, що на початку XX ст. США мали незрівнянно меншу вагу у світовій системі міжнародних відносин.
За визначенням американського дослідника зовнішньої політики США Джеймса Варбурга, з кінця XIX століття починається новий, третій етап зовнішньополітичної діяльност США.[1;45] Ознаменувався він приєднанням США до політики балансу сил (balance of power policy) та початком американської експансії на міжнародній арені: американо-іспанська війна 1898 р. й анексія Сполученими Штатами Філіппін, Пуерто-Ріко і Гуама; активізація політики "відкритих дверей" у Китаї, що її Вашингтон проголосив 1899 p.; посередництво в російсько-японській війн 1905 р. Вашингтон активно включився у боротьбу великих держав за перерозподіл світу. Як наслідок, на переломі ХІХ-ХХ ст. перед США вперше постала дилема, яка згодом неодноразово ускладнювала їхню зовнішню політику. З одного боку, "доктрина Монро", проголошена Вашингтоном ще 1823 p., відмовляла Європі у прав "поширювати свою систему" в Південній і Північній Америці та декларувала невтручання США у внутрішні справи континенту європейського, заклавши підвалини американського ізоляціонізму. З іншого зміцнення економічно та військової могутності країни природно спонукало до активнішого впливу, якщо не лідерства, у міжнародних відносинах. Друга тенденція також посилювалась глибоким і дедалі міцнішим переконанням американців у вищості і привабливост американських цінностей.
Перша світова війна, безперечно, суттєво змінила співвідношення сил на міжнародній арені. По закінченні США перетворилися на світову державу, їхня економіка перебувала на піднесенні, натомість європейські країни економічно були відчутно послаблені. Вашингтон вступив у війну як боржник європейських держав, а закінчив як головний кредитор, якому заборгували і Англія, і Франція. Під час війни Вашингтон позичив 4 млрд. дол. Англії, майже стільки ж Франції, 2 млрд. - Італії. Значно зросла американська торгівля. Частка США в загальному світовому експорті підскочила з 12,4% у 1913 р. до 16,9% у 1922; у світовому імпорт від 8,3% до 12,9%.[3;141]
Фінансовий центр світу почав зміщуватися з Лондона до Нью-Йорка. Проте, незважаючи на таке піднесення США, головну роль у розв'язанні проблем повоєнної побудови Європи відігравали, як і раніше, Лондон і Париж. Така ситуація пояснювалася частково традицією, що склалася впродовж віків, а частково тим, що США, незважаючи на свою значно зрослу могутність, були ще не готові активно втручатись у європейські справи, а часом і просто уникали того. Здається, цей факт усвідомлювали тодішн українські провідники, а відтак, як справедливо зазначає Є.Камінський, у 1917 р. "США не були віднесені лідерами УHP до числа пріоритетних держав, а конкретні кроки до знаходження розуміння у Вашингтоні були зроблені з запізненням”.[4;95]
На відміну од Англії і Франції, США не мали прямих інтересів у конкретних територіальних питаннях Центрально-Східної Європи і Росії. Незначними були їхні економічн нтереси: низький розвиток взаємної торгівлі, обмежені приватні й урядов нвестиції.[4;52] Це стосувалося й України, куди американський капітал почав проникати лише на початку XX століття і наприкінці Першої світової війни не мав там міцних позицій, а тому, всупереч твердженням радянських істориків, не міг поважно впливати на формування української політики вашингтонсько адміністрації. В умовах невпинного зростання своєї економічної могутност Сполучені Штати були зацікавлені, передусім, у підтриманні стабільності у світ та економічній відбудові зруйнованої війною Європи, що відкривало нов можливості для експорту американських товарів і капіталу.
З погляду США, зміни в Європі після закінчення світової війни створювали нові, небажан проблеми. Розвалювались величезні імперії, наслідки чого передбачити було неможливо. Розпад Австро-Угорської монархії, Російської та Німецької імперій неминуче означав порушення традиційного балансу сил на континенті, а утворення нових держав із нечітко визначеними кордонами.
Зовнішня політика США у 1917-1919 pp. асоціювалася з позицією і особистістю президента Вудро Вільсона. Його суперечливі постать і політична концепція і досі є предметом дискусій в американській історіографії, породжуючи нові інтерпретац гіпотези. З одного боку, Вільсон, на якого зруйнована і втомлена війною Європа дивилася як на захисника свободи і справедливості, був прихильником демократії. Його ідеалізм викликав бажання виробити доктрину, яка б впливала на інші народи в дусі традиційних американських цінностей. Відомі 14 пунктів Вільсона справд стали першою демократичною програмою національно-державного самовизначення народів і спробою створити механізм, який би поєднав національні аспірації з стабільним міжнародним порядком[7;127]. Ідея національного самовизначення як магніт притягувала до себе народи Центрально-Східної Європи. До Парижа Вільсон приїхав, маючи найбільший престиж серед усіх державних лідерів, як президент країни, яка врятувала Антанту від поразки і забезпечила можливості для національно-державного розвитку "малих" центрально та східноєвропейських народів.
Щоб зрозуміти ставлення Сполучених Штатів і американської громадської думки до різних національно-визвольних рухів, слід зважати також на пріоритетне ставлення американців до федералізму як форми державного устрою (принцип, закладений у працях засновників США, Декларації незалежності і Конституції) та на внутрішню концептуальну суперечливість американського ідеалізму (наголос на захист демократичних прав і цінностей та права націй на самовизначення) і прагматизму (першочерговість національних інтересів) у їхній зовнішній політиці.[9;31]
Ці суперечност впливали на ухвалення конкретних рішень. Крім того, Вашингтон мусив враховувати нтереси і вимоги своїх союзників, насамперед Англії та Франції, які мали свій погляд на утворення нового міжнародного порядку в Європі, що відповідав би хнім національним інтересам. Стратегія Вільсона полягала, окрім іншого, у збереженні союзницької єдності, заради чого Білий дім був готовий до компромісів із Францією й Англією.[10;120]
Все це яскраво виявилось у політиці США в українському і східно-галицькому питаннях. Необхідно також зауважити, що ставлення США та інших країн до ЗУНР і Східної Галичини не було ідентичним їхній політиці по відношенню до незалежної України в цілому, хоча взаємозв'язок тут був очевидним. Розв'язання східногалицького питання тісно перепліталося з утвердженням незалежності України, що давало альтернативну можливість вирішення проблеми. Негативне ставлення до українсько державності на міжнародній арені заздалегідь визначило передачу Східно Галичини Польщі. Якщо позиція великих держав у східно-галицькому питанн обумовлювалась великою мірою їхніми планами щодо Польщі (хоч і тут вони зважали на інтереси Росії), то їхня політика в загальноукраїнському питанні від самого початку була складовою російської політики цих держав.
Навіть з активізацією зовнішньополітичної діяльності США на початку XX ст. Росія не розглядалася як потенційний суперник. Через географічну віддаленість відсутність на той час стратегічної зброї масового знищення Росія не могла становити жодної військової загрози національній безпеці США. Та більше, у Першій світовій війні Російська імперія і США були союзниками. Через політику "відкритих дверей" у Китаї американо-російські суперечності подекуди виникали, але Вашингтон набагато більше турбували в регіоні агресивність територіальні претензії з боку Японії, що зростали на очах і обіцяли гостре американо-японське суперництво. З американського погляду, Росії належала важлива роль у стримуванні Японії на Далекому Сході. На думку відомого американського історика Арно Мейєра, яку ми поділяємо, "Вашингтон мав тенденцію зосереджуватися на тихоокеанській ролі Росії, Франція на вропейській ролі, Англія - на її ролі на Близькому Сході”.[18;161] На вропейському континенті Росія, починаючи з XVIII століття, була одним із ключових елементів політики "балансу сил". По закінченні Першо світової війни єдина велика Росія могла стати противагою відродженню німецького мперіалізму.
Отже, крім морально-правових зобов'язань перед своїм союзником, збереження єдино сильної Росії безпосередньо відповідало національним інтересам США. На додаток до цих геостратегічних міркувань Вашингтона, лютнева 1917 р. революція зробила Росію привабливішою ідеологічно. В очах американських політиків і громадськост повалення царату означало встановлення в Росії демократії, що наближало її до західних політичних систем. Уже 20 березня 1917 р. Державний департамент дав доручення своєму послові у Петрограді Денісу Френсісу визнати Тимчасовий уряд. Як наслідок, "підтримання територіальної цілісності Росії було піднесено майже до рівня догми американської зовнішньої політики”. [4;49]
1.2 Перші контакти і непорозуміння: США й Україна доби Центральної Ради
Українське (чи точніше західноукраїнське) питання з'явилося на американській політичній сцен за декілька місяців перед вступом США у Першу світову війну. 24 січня 1917 р. обидві палати Конгресу одноголосно ухвалили резолюцію про збір коштів на допомогу українцям, зокрема "особливо потерпілим од війни Галичині, Буковині та іншим провінціям Австрії". Проте у 1917 р. для американського стеблішменту, а тим більше широкого загалу, Україна лишалася terra incognita.
В США ще тривали дискусії щодо вступу країни у війну, переважно через відправлення американських солдатів до Європи, а за океаном події розгорталися з калейдоскопічною швидкістю. Кінець російської зими приніс буржуазно-демократичну революцію повалення 300-літньої династії Романових. Послабленням імперського центру швидко скористалися пригноблені національні окраїни, які всупереч поширеним на Заході уявленням і незважаючи на реакційно-репресивну політику російського самодержавства, ніколи не втрачали культурно-етнічної ідентичності. Національне пробудження сколихнуло й Україну. 4 березня на зборах Товариства українських поступовців у Києві було засновано Центральну Раду, її головою став найвідоміший український історик, лідер національного руху Михайло Грушевський. Бурхливо розвивалося українське культурне і громадсько-політичне життя: відновили діяльність українські політичні партії; проходили багатолюдні мітинги з'їзди (військовий, селянський, робітничий), які делегували своїх представників до Центральної Ради; відродилися Просвіти; почали виходити україномовні газети І журнали тощо. 10 (23) червня оприлюднено текст І Універсалу Центральної Ради, який проголосив суверенність українського народу на своїй землі. За кілька днів Центральна Рада затвердила перший склад українського уряду - Генерального Секретаріату - на чолі з Володимиром Винниченком.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
