Дипломная работа: Управління корпоративною власністю підприємства

У роботах з корпоративного управління відомий російський економіст Б. Чуб [156] розглядає корпорацію і корпоративне управління з юридичної точки зору. У цьому випадку корпоративне управління – це загальна назва юридичних концепцій і процедур, що лежить в основі створення управління корпорацією, зокрема, що стосуються прав акціонерів.

Проте найбільш поширеними і вживаними підходами при визначенні корпоративного управління є такі.

Перший підхід це підхід до визначення корпоративного правління як управління інтеграційним об’єднанням.

Наприклад, на думку І. Храбрової [33], корпоративне управління – це управління організаційно-правовим формуванням бізнесу, оптимізацією організаційних структур, побудова міжфірмових відносин всередині компанії відповідно до прийнятих цілей.

Проте дане визначення, на нашу думку, стосується вже результатів використання корпоративної форми бізнесу, а не суті проблеми.

Другий підхід, найбільш ранній і найбільш часто застосовуваний, ґрунтується на наслідках, що виходять з суті корпоративної форми бізнесу – поділу інституту власників нституту керівників – і полягає в захисті інтересів певного кола учасників корпоративних відносин (інвесторів) від неефективної діяльності менеджерів. Такий підхід розроблено в працях М. Хаммера [48]. Хоч і в цьому випадку визначення корпоративного управління різняться залежно від кількост зацікавлених сторін, що враховується, в корпоративних відносинах. У найбільш вузькому розумінні – це захист інтересів власників-акціонерів. Інший підхід включає до них і кредиторів, які разом з акціонерами складають групу фінансових нвесторів. У найбільш широкому розумінні корпоративне управління – це захист нтересів як фінансових (акціонери і кредитори), так і нефінансових (працівники, держава, підприємства-партнери та ін.) інвесторів.

Які поясніються причини включення тих або інших груп в систему корпоративного управління?

Дана проблематика висвітлюється в працях відомого європейського економіста М. Хеселя [27, c. 289]. На його думку, акціонери є джерелом необхідної фінансової бази для виникнення корпоративного управління. Їх інтереси в системі корпоративного управління полягають в отриманні певної частки прибутку за допомогою дивідендних виплат або зростання ціни їх частки участі в корпорації.

Кредитори також є фінансовими нвесторами, але, на відміну від акціонерів, які зацікавлені в зростанн прибутковості і вартості корпорації (для збільшення свого доходу), кредитори зацікавлені в стабільності стану корпорації (для отримання гарантованого доходу).

Проте в діяльності корпорації зацікавлені не тільки фінансові інвестори, але нефінансові. Серед нефінансових інвесторів більшість економістів відзначають такі категорії:

– працівники корпорації;

– партнери корпорації;

– суспільство в цілому (держава, споживачі та ін.).

Обґрунтування включення партнерів корпорації, в більшості випадків, розглядається на приклад постачальників підприємств – виробників кінцевої продукції. Якщо постачальник корпорації виробляє продукцію, яка використовується лише даною корпорацією, то в цьому випадку фінансові вкладення партнера-постачальника можна розглядати як фінансові вкладення самої корпорації, оскільки ці вкладення здійснюються для забезпеченні діяльності корпорації.

На даний час так відносини слід включати не в зовнішні, а у внутрішні зв'язки корпорації, нтереси партнера постачальника можна розглядати як інтереси окремого підрозділу корпорації.

Щодо персоналу корпорації, необхідно відзначити, що включення його як складової корпоративних відносин стало можливим завдяки розвитку теорії людського капіталу підприємства. Залежно від моделей корпоративного управління учасниками корпоративних відносин розглядається або трудовий колектив, або окрем працівники корпорації. Такий напрям розвитку корпоративних відносин характерний для робіт американського фахівця в галузі корпоративного управління Ф. Істербрука [34].

Інтереси інвесторів корпорації не збігаються і часто бувають прямо протилежними. Наприклад, перелічені вище нтереси власників і кредиторів корпорації. Тому, в рамках корпоративних відносин розглядаються взаємини менеджерів корпорації та її власників. А. Бандурін [8] розкриває суть корпоративного управління, розглядаючи відмінність корпоративного управління від некорпоративного.

По-перше, якщо в некорпоративному управлінні об'єднані функції власності і управління і в цей же час управління здійснюють самі власники, то при корпоративному управлінні, як правило, відбувається поділ прав власності і повноважень управління.

По-друге, звідси випливає те, що виникнення корпоративного управління привело до формування нового, самостійного суб'єкта господарських відносин – інституту найманих керівників.

По-третє, з цього виходить, що при корпоративному управлінні разом з функціями управління власники втрачають і зв'язок з бізнесом.

По-четверте, якщо в системі некорпоративного управління власники пов’язані між собою відносинами з питань управління (є товаришами), то в системі корпоративного управління відносини між власниками відсутні і замінені на відносини власників корпорації.

Дані відмінност являють собою такі переваги для власників корпорації: самостійність корпорац як юридичної особи, обмежена відповідальність власників корпорац централізоване управління корпорацією.

У рамках розглянутих понять і визначень необхідно визначити класифікацію корпоративно власності. Прийнята на теперішній час класифікація виділяє такі види власності:

– дочірн підприємства корпорації;

– пакети акцій, що знаходяться в корпоративній власності;

– корпоративне нерухоме майно;

– нематеріальн активи корпорації [55 c. 57].

Автором систематизовано усі види корпоративної власності за такими групами (рис. 1.2):

1. За видами корпоративної власності:

– нерухома власність виробничого і невиробничого призначення;

– рухома корпоративна власність – майно, що не належить до нерухомого;

результати інтелектуальної діяльності, зокрема виключні права на них (інтелектуальна власність) і інформація;

– грошовий капітал;

– цінні папери.

2. За галузевою ознакою об’єкти КВ, включені до складу конкретної галузі економіки і специфічні галузев особливості (легка промисловість, харчова, будівництво, хімія, транспорт та зв’язок, агропромисловий комплекс, машинобудування, енергетика, металургія тощо).

3. За ступенем ліквідності:

– низьколіквідне (неліквідні) об’єкти, наприклад, пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості менше (істотно менше) або дорівнює індексу нфляції;

– стабільні, об’єкти КВ із середнім ризиком, наприклад, пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості менше або дорівнює 1,5 індексу нфляції;

– високоліквідні об’єкти КВ, наприклад пакети акцій, в яких зростання індексу курсової вартості більше ніж 1,5 індексів нфляції;

– акції компаній – ліквідність яких на ринку є найвищою (blue chips).

4. За розміром частки (пакета акцій підприємства, що належить корпорації):

– 100% у корпорації – АТ або унітарні підприємства – повний контроль;

– 75% + 1 акція – у корпорації кваліфікована більшість акцій;

– 50% + 1 акція – у корпорації контрольний пакет акцій;

– 30% + 1 акція – у корпорації контрольний пакет акцій при мінімальному кворумі;

– 25% + 1 акція – у корпорації блокуючий пакет акцій;

– 10% + 1 акція у корпорації інсайдерський пакет акцій

5. За ступенем ндустріалізації:

– об’єкти промисловості;

– об’єкти АПК;

– об’єкти невиробничої сфери;

6. За ступенем монополізації ринку:

– чиста монополія;

– монополістична конкуренція;

– олігополія;

– монопсонія;

– олігопсонія.

7. За організаційно-правовою формою:

– товариства неакціонерного типу (товариство з обмеженою відповідальністю, з повною відповідальністю);

– акціонерні товариства (відкриті та закриті акціонерні товариства);

– транснаціональні компанії (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ);

– глобальні компанії [153, 170].

Наведена класифікація, на думку автора, дозволяє найбільш повно об’єднати всі існуючі види корпоративної власності як у світовому масштабі, так і у межах української системи господарювання. Класифікація відзначає той факт, що корпорації можуть мати власність у всіх можливих сферах національної та світової економіки, це, у свою чергу, свідчить про те, що однією з головних економічних ознак корпорації є саме масштаб діяльності.

1.3 Відмінність корпоративної власності від інших форм власності

На жаль, в даний час існує достатньо мало систематизованих економічних досліджень, що стосуються питання, які форми підприємницьких об'єднань можна віднести до корпорацій (поняття “корпорація” походить від латинського “corporatio”, що означа об’єднання). Теоретичний аналіз використовуваної літератури дозволив нам виявити наступний результат щодо даного питання.

Існують різні точки зору на питання про те, які форми підприємницьких об’єднань належать до корпорацій. Це пояснюється відмінністю в розумінні вченими-економістами характерних рис, властивих корпорації. Один з підходів представлений в роботах відомого економіста-практика А. Суботіна [134]. Згідно з одним з його визначень, корпорація – це колективне утворення, організація, визнана юридичною особою, заснована на об'єднаних капіталах (добровільних внесках) і яка здійсню соціально-корисну діяльність. Тобто визначення корпорації фактично відповіда визначенню юридичної особи. У цьому випадку, на думку вченого, корпорац властиві такі риси.

– наявність юридичної особи;

– інституційний розділ функцій управління власності;

– колективне ухвалення рішень власниками і (або) найманими керівниками.

Таким чином, в поняття корпорація крім акціонерних товариств включаються багато інших юридичних осіб: різні види товариств (повні, командитні), господарські об’єднання (концерни, асоціації, холдинги тощо), виробничі і споживчі кооперативи, колективні, орендн підприємства, а також державні підприємства і установи, що мають на меті своєю здійснення культурної, господарської або іншої соціальнокорисної діяльності, що не приносить прибуток.

У західній економічній літературі прийнято називати корпораціями не всякі товариства з обмеженою відповідальністю, а саме акціонерні, кошти яких утворюються за рахунок випуску і розміщення акцій. Для позначення акціонерних товариств закритого типу (АТЗТ), статутний капітал яких утворюється через розподіл акцій серед засновників, застосовується термін закрита корпорація” (close corporation); тільки якщо акціонерне товариство відкритого типу (АТВТ або ВАТ) утворює свій статутної капітал через публічну підписку акцій, його називають “відкритою корпорацією” або просто “корпорацією (corporation). Як аналог поняття “корпорація” в українській практиц використовується, переважно термін “акціонерне товариство”.

Вітчизняне законодавство визначає статус акціонерного товариства, а не корпорації. Вітчизняні економісти ставлять знак рівності між корпорацією і акціонерним суспільством. У західній економічній літературі, якщо додатково нічого не обумовлено, під корпорацією прийнято розуміти акціонерне суспільство, чиї акції представлені на фондовому ринку. У вітчизняній літературі термін корпорація” застосовується для того, щоб визначити факт відділення прав розпорядження від прав володіння. Так, Р. Емцов і М. Лукін під корпорацією розуміють форму організації бізнесу, при якій володіння і управління явно відокремлені одне від одного. Термін “акціонерне товариство” вони вводять як другу назву корпорації [51, с. 172–173].

У.Е. Баталер виділяє ряд позитивних характеристик, що роблять корпоративну форму господарювання економічно привабливою. Основні з них такі:

1. Здатність залучення коштів через випуск акцій да можливість акумулювати кошти необмеженого числа інвесторів. При цьому інвестори можуть розраховувати на певну винагороду відповідно до вибору – брати чи не брати участі в управлінні товариством.

2. Можливість професіоналізації процесу управління. Рішення проблеми керованості досягається через закінченість організаційного оформлення розподіл функцій контролю між органами управління акціонерним суспільством шляхом регламентованої відповідальності і повноважень.

3. Відсутність обмежень сфери діяльності (з погляду нвестиційних можливостей).

4. Розширення можливості ротації зацікавлених осіб досягнення відповідно більшої гнучкості в умовах динамічності інвестиційно пропозиції через створення спрощеного порядку входження і виходу зі складу акціонерів.

5. Широкі можливості для моделювання господарських відносин з використанням багатьох варіантів створення інтегрованих структур і реально економічної влади [12].

На думку відомого вітчизняного економіста В.А. Євтушевського, поведінка власників корпоративних прав та інших суб'єктів корпоративного управління вивчається через їхні інтереси в отриманн дивідендів, вплив на прийняття рішень у корпораціях голосуванням, методи форми придбання і позбавлення ними своїх цінних паперів. Реалізація корпоративних прав не здійснюється сама по собі, відірвано від інших об’єктів корпоративного управління. Тому предметом корпоративного управління є інші два рівні – корпоративне підприємство та форми і методи державного регулювання корпоративного сектора і державної власності у ньому. Слід враховувати, яку важливу роль відіграє регуляторне середовище, яке створюється в результат цілеспрямованої діяльності державних органів щодо законодавчо-нормативного забезпечення корпоративної діяльності. Крім того, практично в усіх країнах снує державний сектор, яким потрібно ефективно управляти, а частина цього сектора підпадає під поняття корпорацій (державних і неприбуткових) [47].

Аналіз існуючої економіко-правової бази дає змогу виділити корпоративну форму капіталу як відокремлену, за якою власники мають обмежену відповідальність. При усіх відмінностях у правових базах розвинутих країн основна розмежувальна лінія між корпоративним і некорпоративним секторами пролягає у відділенні функцій розпорядження й обмеженої відповідальності. Так, правова база ФРН до корпоративного сектору відносить акціонерні компан (“actiengessellshaft”) і лишає поза ним “приватні справи”, “індивідуальні товариства відкрите торгове і командитне товариства, при цьому акціонерними компаніями вона вважає акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю.

Організаційно-правова база Франції поділяє юридичний статус підприємства за формальними ознаками і за правом власності. У цілому виділяють два типи підприємств – індивідуальні, близькі за своїм статусом до фізичних осіб, і товариства, що мають статус юридичної особи. Серед підприємств, що мають статус юридичної особи, до корпоративного сектора відносять не об’єднання осіб, а об’єднання капіталів, де відповідальність обмежена внесками, тобто насамперед акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю [19, 53].

Слід мати на увазі, що не всі господарські товариства потрапляють під поняття корпоративних. Однозначно до корпоративних не належать приватні підприємства, а також так товариства, як повне та командитне, оскільки тут немає жорсткого розмежування власників та управлінців (менеджерів) і не існує обмеженої відповідальності. Дискусійною залишається роль товариств із додатковою відповідальністю, віднесення їх до об’єднань капіталів і в цілому до корпорацій. Крім того, своєрідними об’єктами управління є державні підприємства, які в деяких випадках видах мають риси, притаманні корпораціям.

Конкуруючий підхід представлений у працях українських економістів. Так Г.В. Козаченко [25] обмежує коло підприємницьких об'єднань, що включаються в поняття “корпорація до відкритих акціонерних суспільств, базуючись на твердженні, що основними рисами корпоративного управління мають бути такі:

– самостійність корпорації як юридичної особи,

– обмежена відповідальність індивідуальних інвесторів,

– централізоване управління,

– можливість передачі іншим особам акцій, що належать індивідуальним інвесторам.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11