Быстрый поиск

Контрольная работа: Антична культура

Міністерство освіти науки України

Київський професійно-педагогічний коледж

імені Антона Макаренка

Контрольна робота

з дисципліни

“Культурологія”

Студентки групи 24/Ш5з

Заочної форми навчання

Спеціальність: майстер виробничого навчання

Мартьянової Ганни Сергіївни

Перевірив викладач:

Хорошилова Н.В.

Дата:____________________

Оцінка:__________________

1. Антична культура.

Грецька античність створила неповторну культуру, яка стала джерелом майбутньої європейської цивілізації. Антична культура не була єдиною ні в самій Греції, ні в Стародавньому Римі. На кожному етапі свого розвитку вона постає в якісно різних варіантах. Хронологічна історія культури Стародавньо Греції поділяється на 5 основних етапів:

- кріто-мікенська культура (III – IIтис. до н.е.);

- гомерівський етап (XI – IX ст. до н.е.);

- архаїчний період (VIII VI ст.. до н.е.);

- класична Греція (V cт. до н.е. – три четверті IV ст. до н.е.);

- еллінізм (IV – I ст. до н.е.).

Перші два етапи – кріто-мікенський і гомерівський – це своєрідна прелюдія того, що потім відбулося в період грецької архаїки, класики еллінізму і що остаточно визначило специфічні особливості цивілізації античного типу.

В архаїчний період утворилась державна система Стародавньої Греції, яка складалася із самостійних міст-держав, або як їх називали греки, полісів. Поліс – це не тільки певна адміністративна одиниця з виробничим потенціалом, а поліс був тим місцем на землі, де людина знаходилася під заступництвом свого язичницького бога, з дозволу якого даний поліс-місто і було створено. Кожен поліс мав специфічну господарську діяльність, власних богів і героїв, а також календар і монету.

Абсолютно природним атрибутом життя полісу була наявність громадянської правової культури (з її рівністю всіх перед законом і підкорення особистості більшості), спрямованої на реалізацію ідеалу справедливості. Не випадково Аристотель констатував, що “поліс є спільність людей, які зійшлися заради справедливого життя”. Тому найстрашнішим покаранням для грека того часу було позбавлення громадянських прав і вигнання з рідного міста.

Важливішим елементом грецької культури стає агоністика, тобто принцип загальності, благородного значення окремих особистостей, груп і полісів з метою досягнення найкращого результату. Поступово в грецькому суспільстві перемога в будь-якому змаганні сприймалася як найвища цінність.

В архаїчний період грецька художня культура “заговорила”. Йдеться про літературний запис двох епічних поем легендарного Гомера – “Іліади Одіссеї”, які до цього існували лише в усній творчості греків. У поемах з’єднались дві похідні епічні теми: діяння богів і подвиги правителів. Як відзначав давньогрецький історик Геродот, саме Гомер склав для греків родовід богів, поділив між ними достоїнства і заняття, накреслив їх образи.

З архаїчним періодом пов’язано виникнення філософії – явища, виключно важливого для формування європейської культури. Виникає система швидкого логічного засвоєння знань, формується нетрадиційний світогляд. Однією з перших філософських шкіл була школа заснована Піфагором (VI ст. до н.е.). Піфагорійці припустили, що суттю світу є деяка абстракція – число, яка проявляється в різних іпостасях: “бог-число”, “річ-число”, мистецтво-число”. Ця “числова конструкція” буття мислилась ними як лад світу, який діє гармонійно в усіх явищах життя. Втіленням гармонії і краси в цей період у греків виступає космос. Він, космос, був для греків чуттєво матеріальним: бачимо, чуємо і відчуваємо. Вперше саме в грецькій культур піфагорійці заклали традицію створення наукової школи з її визначеними методами навчання, системою передачі знання, специфічним способом життя.

Мистецтво архаїчного періоду ще не відокремилось від ремесла виступала як різновид виробничої діяльності того часу. Поезія, скульптура, архітектура, музика, риторика розумілась греками не як види мистецтва, а як види діяльності, безпосередньо пов’язані з життям людини.

Кульмінацією розвитку давньогрецької культури став її класичний період. Це явище багатозначне. Відповідно до одного з цих значень, класичним називають те, що є зрілим і найбільш досконалим у різних сферах культури. Поняття “класичний” має і інше значення. Воно означає культуру, яка має такі характерні риси: розмірність, стриманість, гармонію, врівноваженість. Культура Греції V – IV ст. до н.е. була класичною в обох значеннях. Всю силу своєї енерг греки поширювали на досягнення калокагатії, тобто гармонії зовнішнього внутрішнього в людині, яка є умовою її краси. Ті хто виховувався в її дусі, повинні були віддати себе в розпорядження суспільства. Калокагатія наближала греків до їх ідеалу – класичного ідеалу тіла і духу.

Царицею наук, як і раніше залишалась філософія. Грецькі мислител будуть продовжувати пошуки першооснови сущого. Демокріт скаже, що основою всього є атоми, які рухаються в пустоті. Сократ буде займатися самопізнання і в ньому побачать початок справжньої мудрості. Платон створить вчення про ідеали спроектує ідеальну державу, якою будуть управляти лише мудреці. Але справд енциклопедичні дослідження і думки залишать для нащадків великий Аристотель, виділивши з усіх сфер людської діяльності мистецтво і підкреслюючи, що саме воно здатне доповнити і поглибити дійсний світ.

Мистецтво класичної Греції справні унікальне. Без нього не можливо уявити собі всю подальшу історію художньої культури людства. Це мистецтво досягло своїх вершин в Афінській демократичній державі. Воно створило ідеал прекрасної і відважної людини – героя, досконалого морально і фізично. Цей герой існував у гармонії з навколишнім світом, який поетична фантазія давніх греків населила міфологічними істотами і богами, наділеними суто людськими якостями: і благородними, і негативними. Отже, це було мистецтво, яке широко приймало життя і уміло надати враження від цього життя високу художню досконалість. Життя коротке, мистецтво вічне – такий девіз художньої культури класичного періоду античності.

Славу класичного мистецтва Греції складали комплекс Акрополя в Афінах, храм Артеміди в Ефесі, мавзолей у Галікарнасі, скульптури Фідія, Скопаса, Лісіпа, трагедії Есхіла, Софокла, Еврипіда, комедії Аристофана.

Епоха, яка називалася елліністичною, розпочалася із смертю Олександра Македонського і закінчилась римськими завоюваннями тих країн, які виникли в наслідок розпаду держави Олександра. Еллінізм характеризується поєднанням античних і давньосхідних рис у соціальній, політичній і культурній сферах життя суспільства.

Епоха еллінізму – це час економічного піднесення Греції і приналежних й територій в рамках рабовласницької формації. Активно розвивається містобудівництво. Кількість жителів Олександрії Єгипетської, Карфагену, Сіракуз досягає у кожному місті до півмільйона. Але особливо процвітає наука. Потужним науково-дослідним центром стає Олександрія Єгипетська. Там знаходилась багата бібліотека, астрономічна обсерваторія, ботанічний сад, зоопарк, медичн лабораторії. Тут жили і працювали: математик Евклід, ботанік Феофраст, астроном Аристарх Самоський. У місті Сіракузи працював математик Архімед.

В елліністичній архітектурі з’явився новий тип громадських будівель науково-дослідні центри, які включали в себе величезні бібліотеки та інженерн споруди (наприклад, знаменитий Олександрійський маяк на острові Фарос). В елліністичний період з’являються і нові філософські вчення – епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм і неоплатонізм, в яких посилюється суб’єктивізм, а переважаючими настроями стають глибоке розчарування і песимізм. Власне, давньогрецька культура починає схилятися до свого занепаду, щоб потім знову з’явитися не лише в культурі Стародавнього Риму, але і стати основою вропейської цивілізації в цілому.

Римська цивілізація стала останньою сторінкою в історії антично культури, проіснувавши понад 12-ти століть. Географічно вона виникла на території Апеннінського півострова, який одержав у греків назву – Італія. Згодом Рим зібрав у неосяжну імперію ті країни, які виникли в результат розпаду держави Олександра Македонського. Стародавній Рим претендував на те, щоб стати державою Вселенською, яка б збігалась за своїми масштабами з усім цивілізованим світом.

Ідеологію римлянина визначав патріотизм, який визнавав інтереси країни як найвищу цінність. Римляни вважали себе богообраним народом і були орієнтован тільки на перемогу в усіх своїх діяннях. У Римі шанувалась мужність, достоїнство, суворість, практичне господарське і юридичне мислення, вміння підкорятися дисципліні та закону. Брехня і обман вважались пороками, характерними для рабів. Якщо грек схилявся перед філософією і мистецтвом, то для знатного римлянина єдиними достойними зайняттями були війни, політика, землеробство і право.

Ці тенденції сформували певні моральні цінності і норми поведінки. Вони стали основою так званого “римського морального кодексу”, об’єднаного поняттям доблесть, доброчесність, вірність, серйозність, твердість.

Релігійні уявлення у римлян були небагаті образністю. З богів у давньоримській міфології особливо шанувались Юпітер, Юнона, Діана, Вікторія. У процесі зближення з грецьким світом римські боги ідентифікувались з грецькими: Юпітер – Зевс, Юнона – Гера, Діана – Артеміда, Вікторія – Ніка. Особливо шанували бога Геракла (Геркулеса), чиї 12 подвигів були не лише популярні в старовину, але і стали сюжетами багатьох художніх творів наступних епох. Після завоювання східних країн до Риму проникають культи Осіріса, Ісіди, Кібели. На початку 1 тис. н.е. в Римі починає поширюватися християнство.

Справжній переворот у культурному житті Римської імперії відбувся після завоювання елліністичної Греції. Римську цивілізацію, безперечно, живили своїми багатствами різні чужоземні культури, але вирішальним був вплив повалено Греції. Римський поет Горацій напише про це так: “Греція полонена полонила своїх переможців”. Римляни починають вивчати грецьку мову, філософію літературу, запрошують прославлених грецьких ораторів і філософів і сам відправляються в грецькі поліси, щоб прилучитися до культури, перед якою вони таємно схилялися.

Особливе місце в римській культурі починають відігравати історичні, юридичні, філософські твори. Головною темою творів Полібія, Салюстрія, Цицерона ста пропаганда великої цивілізаційної місії Риму і пошук шляхів створення під його егідою Вселенської держави. В 1 ст. до н.е. в Римі потужно розвивається риторика. Це було наслідком відображення бурхливого соціального життя перехідної епохи від республіки до імперії. Досягнення авторитету в суспільстві і успішна політична кар’єра були неможливі без віртуозного володіння живим словом. Найяскравішим римським оратором був Марк Тулій Цицерон. Він багато зробив для ознайомлення римлян з класичною грецькою філософією Платона.

Своє неповторне обличчя має і римське мистецтво. Для архітектури характерне прагнення до грандіозності, помпезності, пишності (тріумфальні арки, площі-форуми, акведуки, іподроми, ринки). Прекрасним досягненням стали зведення грандіозного амфітеатру Колізею і будівлі храму всіх богів – Пантеону в Римі. Справжня перлина римської культури – скульптурний портрет, який підкреслював неповторність та індивідуальність людини і демонстрував уміння античних авторів фіксувати її внутрішній стан.

Як вже відзначалося з першого сторіччя нашої ери у східних провінціях Римської імперії починається розповсюдження християнських ідей, як проголошували рівність усіх перед Богом, що мало істотне значення для консолідації суспільства, яке роздиралося суперечками. Поява нового міфу про можливість всезагального досягнення Царства Божого на землі і ідея віддяки страдникам і обездоленим щастям у Царстві Небесному стали дуже привабливими, особливо для найбідніших соціальних прошарків Риму. Розпочавши з жорстоких гонінь і переслідувань християнство поступово захопило своїми ідеями римську аристократію і інтелігенцію. На початку IV – VI ст. н.е. воно стало офіційною релігією Римської імперії.

З 410 – 476 роки Рим був розгромлений варварами-готами, германськими найманцями та інше. Східна частина Римської імперії проіснувала ще 1 тис. років, а західна стала фундаментом для культури західноєвропейських держав, як формувалися.

Греко-римська античність (VI ст.. до н.е. – V ст. н.е.) залишила в спадщину світовій культурі наступні досягнення:

- найбагатшу міфотворчість;

- досвід демократичного влаштування суспільства;

- систему римського права;

- неперевершені твори мистецтва;

- закони істини, добра краси;

- різноманітність філософських ідей;

- набуття християнсько віри.

2. Розвиток становлення українського театру.

Мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдарован виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій. Багато з них постійно жили при дворах князів і великих феодалів. Наші предки знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.

Наприкінці XVII – першій половині XVIII ст.. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст.. в Україні з’явилось близько 20-ти драматичних творів – шкільних драм, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянсько академії. Найбільшої популярності набули п’єси різдвяних і великодніх циклів, у яких помітні звичаї народного побуту.

Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загострилося на початку XVIII ст.., не дало українському театру можливост досягти тих вершин, яких він здобув у добу козацького бароко у Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнення. Традиція шкільних вистав занепадає, в кінці XVIII ст.. митрополит Мисливський зовсім заборонив шкільні вистави Києво-Могилянській академії.

Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрям світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з’явилися в Україн в першій половині XVIIст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40 – 50 роках XX ст.. Вертеп – це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому – світські сцени з народного життя. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, який водив ляльками говорив за них різними голосами.

Явищем, перенесеним з Росії до України, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували вивчати і виконувати складн партії переважно в творах іноземних авторів.

На переломі XVIII і XIX ст.. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром. Історично після шкільного з’явився вже наприкінці XVIII ст. новий тип українського театру у формі так званого кріпацького театру. Серед кріпацьких театрів в Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (керували ним В.Гоголь, батько М.Гоголя, та В.Капніст) і кобиляцького маршалка Гавриленка в селі Озерках, де виступав навіть М.Щєпкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі у Правобережній Україні.

Справжнім зачатком професійного міського театру у той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. У 1789 році був збудований перший постій театр у Харкові, а в 1803 роц у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні трупи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п’єс, написаних у Київській академії у XVIII ст.. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.

Започаткував нову українську драматургію І.Котляревський, який написав п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”. Вони були поставлен Котляревським у Полтавському театрі в 1819 році. Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п’єс першої половини XIX ст. найкращими були “Наталка Полтавка” І.Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Г. Квітки-Основ’яненки, і “Назар Стодоля” Т.Шевченка.

Страницы: 1, 2