Быстрый поиск

Контрольная работа: Віра, Надія, Любов у філософсько-релігійних поглядах та етичній думці людства

Віра, Надія, Любов у філософсько-релігійних поглядах та етичній думці людства

Вступ

В культурі народів Сходу та Заходу здавна існували ціннісні уявлення про Віру, Надію та Любов. Їх трактування мало як специфічні риси, притаманні кожній культурі або конкретній течії в ній, так і спільний, загальнолюдський зміст. Ц поняття багатогранні і багато аспектні. Вже в давнину розрізняється віра як внутрішній, релігійно-екстатичний стан і віра у зовнішні ритуальн традиційно-моральні приписи. Релігійна віра сприймається в єдності догматів, доктрин та моральності (їх виділення як окремих видів віри, а також аналіз значення моральності в свій час були дані Еммануїлом Кантом).

Віра, Надія, Любов – це непохитні істини у житті кожної людини, якими вона керується впродовж всього свого життя.

1. Перш уявлення про: Віру, Надію, Любов у давньоіндійському вченні

Найдавніш уявлення про Віру, Надію та Любов як важливу складову людських взаємин та почуттів, як особливе ставлення до вищих сил було відображено в стародавніх заклинаннях, обрядах, гімнах, ритуальних танцях, піснях, переказах, легендах. У рефлексивній формі ця тріада глибоко та ґрунтовно осмислюється в релігійній та філософській літературі. В залежності від історичних умов та культурно традиції ці поняття розглядаються або в межах певної системи релігійно-міфологічних координат (з різними варіаціями), або поза їх межами, як прояв вільнодумства, а також в контексті суто науково-раціонального сприйняття світу. Так, в давньоіндійських перед філософських та філософських творах Віра, Надія та Любов мають, поза окремими виключеннями, релігійно-міфологічне забарвлення і посідають одне з провідних місць.

Слід відзначити, що європейський тип свідомості не завжди здатний адекватно сприйняти континуальність мислення давньоіндійської філософії. В ній розуміння дності світу та людства, відраза від зовнішнього світу та його спокус, прагнення до приборкання пристрастей свого «Я» з одночасним поглибленим самопізнанням, психологізацією етносу, безоб'єктним знанням тощо поєднуються з вченнями про Віру, Надію та Любов. На відміну від цього в європейській культур функціонування даних символічних понять ґрунтується на протилежних концептуальних засадах мислення, які передбачають диференціацію буття, наявність індивідуальних «самостей», пристрасні емоції, розрізнення суб'єкта та об'єкта тощо. Не вдаючись до аналізу думок різних дослідників з цього приводу, підкреслю, що наявність відмінних одна від одної систем світобачення, в яких конкретно-історичним чином реалізується загальнолюдський зміст феноменів Віри, Надії та Любові, з інколи до кінця незбагненим для не присвячених сенсом, єдна збагачує всю світову цивілізацію.

Досліджувана тріада в індійській традиції виступає і як засіб досягнення вищої мети, і як самодостатня неминуча велика цінність, хоча поняття Надії у давньоіндійській мудрості має менший ступінь розробленості, ніж уявлення про Віру та Любов. Добре відоме сповіщання Будди про те, що він прийшов у світ для навчання людей знанню, сповненого любові, пронизаного нею, як море сіллю. Слід зазначити, що про віру та її форми, милосердя, співчуття, жертовну любов йдеться в різних буддистських текстах (Дхаммапада, Ітивуттака, сутри Лотосова, Намиста та інше). За одним з них Віра – це основа обраного шляху, надій і прагнень людини, удосконалення і звільнення. Але Віра не повинна бути догматичною, сліпою. Не слід вірити «тільки тому, що ви чули», вірити можна тільки тоді, коли явище «перевірено та сприйнято вашою свідомістю»

Розуміння Любові у давньоіндійських вченнях, зокрема в буддизмі, як і уявлення про Віру, має багато варіантів. «Любов – визволителька розуму, вміщує в себе все, сяючи, виблискуючи, випромінюючи» силу, яка завжди милосердна. «Є три типи людей на землі, одні подібні до засухи, інші – до невеликого дощику, треті – до дощу, що заполонив все навкруги». Перші не знають співчуття і милосердя, другі лише нколи, частково допомагають іншим, треті милосердні завжди. Любов, стверджуючись в буддистських джерелах, охоплює все оточуюче, виявляється в ставленні до всіх живих істот, як до близьких. Великою цінністю є «любляче серце». На основі аналізу буддистських творів можна сказати, що в серц зосереджено світіння нашого «Я» як частки спільної сутності і цілісност людства та усього світу.

В ншій видатній пам'ятці Давньої Індії – «Бхагавадгіті» (шостої книги епосу «Махабхарата», в якій простежується певний зв'язок з ведантою і теїстичною санкх'єю), досить детально описуються різновиди віри, пов'язані з гунами «В світлій вірі – саттва переважає, в пристрасній – раджас, а в темній – тамас» [3, с. 211].

На відміну від буддизму з його ідеєю рівності всіх людей, у цьому творі не заперечується кастовий поділ суспільства, нижча, порівняно із чоловіками, природа жінок, «Породження лон нечистих – вайші жінки, шудри» [3, с. 186], вже за своїм народженням зв'язані з гунами раджаса і, особливо, тамаса (пристрасті, невігластва). Представники вищих каст в окремих випадках також можуть зазнати певного впливу цих гун (раджас властивий кшатріям). Спасти від цього може віра. «Людина складається з віри: яка її віра, така вона» [3, сс. 211–21].

Віра, що відноситься до гун пристрасті та невігластва, служить тільки тимчасовим, оманливим матеріальним наслідкам. Істинна Віра знаходиться в гун доброчесності, вона очищає серце, має духовні плоди. Досягти її можуть і нижч касти та жінки, «якщо з вірою до мене (Всевишнього – І. О.) приходять, до вищо прямують мети» [3, 186], хоча для цього через вроджені вади їм потрібно зробити значно більше зусиль.

Любов в «Бхагавадгіті» розглядається в першу чергу як віддане служіння Божественній сутності (хоча тут говориться і про інші типи любові, зокрема, затьмарено побічними мотивами, через що вона є недостатньо високою). Таке служіння з любов'ю і шануванням виконується людьми, що страждають, шукачами знань знаючими [3, с. 177]. «Лише знаючі всіх переважають» [3, гл. 7, 17]. Вони не мають сумнівів, чужі егоїзму самості, сповнені чистої любові-бхакті, проникають у Вище, досягають зв'язку з ним, що є головною метою духовного існування. Взагалі, «бхакті» як благоговійна любов-служіння в індійській традиції постає як центральний космічний принцип, що підтримує Всесвіт, з'єднує людину з Абсолютом.

2. Визначення: Віри, Надії, Любові в творах китайських мудреців

Визначення віри, надії, любові в творах китайських мудреців має спільне та відмінне у порівнянні з індійськими джерелами. Їх єднає афористичність, образність, конкретність, практичне, в першу чергу, нормативно-етичне призначення. Разом з тим, давньокитайська філософія не споглядальна, в ній значно менше містики, релігійного екстазу, немає відчуження від світу та «самості», а тріада постає як необхідній компонент вчень про канони, правила політики та вмілого керування країною. Віра та Надія в китайських пам'ятках – це етична та психологічна основа існування держави, порядку в ній, вони знаходить прояв у взаєминах управителів підлеглих, старших і молодших, підсилюючись та зміцнюючись любов'ю. У Конфуція, наприклад, Любов виявляється у родинних почуттях, шанобливості дітей до батьків та молодших братів до старших, у підтримці родових відносин. Визнається й «любов до людей» [4, с. 161] як загальний гуманістичний принцип («жень») взаємовідносин між ними, з певними правилами для різних верств. Цей принцип не заперечує можливої ненависті, яку потрібно стримувати, щоб не було заколотів, не порушувалась «золота середина». Любить людей той, вважав Конфуцій, хто здатен розповсюджувати в державі п'ять якостей: шанобливість, великодушність, правдивість, кмітливість, милість [4, с. 148–149]. Впровадження цих якостей приносить користь країні.

Противником конфуціанства був Мо-цзи. Він не визнавав родинної любові як окремого її виду, виступав проти ієрархічності у моральних нормах. Замість принципу «любові до людей» («жень») Мо-цзи вводить принцип «всезагальної любові» («цзянь-ань»). Для того, щоб розвивати все вигідне та знищувати шкідливе, необхідне «об'єднання для заміни роз'єднання», – говорив цей філософ. Роз'єднання людей на близьких та далеких, родичів та чужих, сильних та слабких породжує ненависть, яку можна подолати всезагальною, взаємною любов'ю. Шлях до цього – об'єднання інтересів та цілей окремих людей, скріплене взаємною зацікавленістю, користю. Всезагальна любов означає ставлення до інших, як до самого себе, це любов всіх до всіх, вона не знає різниці в ступенях спорідненості та соціальному становищі, але, разом з тим, в ній реалізується взаємна користь.

3. Філософсько-релігійні погляди Платона і Аристотеля

Західноєвропейська дохристиянська світоглядна парадигма представлена давньогрецькою філософією. Раціональність у пошуках граничних основ буття й синтезу єдиного та множинного, а також об’єктивно-понятійний спосіб рішення багатьох інших онтологічних, гносеологічних, антропологічних, етичних проблем, розробка ндуктивно-дедуктивного методу пізнання та системи категорій, тобто, вихід на теоретичний рівень мислення – далеко не повна характеристика здобутків грецьких мислителів. Проте Віра, Надія та Любов як духовно-практичні феномени залишались актуальними для античної філософії на різних етапах її існування, включно із періодом формування та розвитку рефлексивних теоретичних систем.

Саме завдяки згаданим рисам давньогрецького теоретико-рефлексивного типу мислення ц поза теоретичні феномени отримали розвинуті когнітивні дефініції, втілилися у детальну класифікацію основних їх типів. Особливо велика увага тут приділялась Любові. Відповідно до цього, є пристрасна закоханість – «ерос». В ній самовідданість поєднується з жагою володіння улюбленою істотою, або якимось об'єктом духовності, схиляння перед ними. «Агапе» – це милосердна, жертовна любов до «ближніх». Існує також «філія» – любов-дружба, приязнь, що реалізуються між людьми, внаслідок їх особистого вибору. «Сторге» – це любов-прихильність, особливо важлива для сім'ї, родинних стосунків. В подальшому виникали й інші класифікації, хоча все багатство та розмаїття смислів одних тільки зазначених понять у їх повноті нам ще й досі нелегко вичерпно осягнути.

Представники класичної доби, зокрема, Платон та Аристотель, приділяли увагу й іншим елементам тріади. Дефініції їх як понять Платон подає в багатьох працях («Георгій», «Тимей», «Бенкет» та інших). При цьому наголошується на відмінностях мислення та почуттів. У душі, на думку філософа, на вищому ступені перебуває розум, на другому – розсудок, на третьому знаходиться індивідуально-суб'єктна за своєю суттю віра, останнє місце займає уподібнення. Розсудок та розум належать мисленню, умоглядній сфері, а Віра й уподібнення – чуттєвій. Мислення відбива сутність, Віра – це тільки становлення [6, с. 294, 318].

Віра може бути істинною або хибною. Істинна Віра – це «правильне сприйняття речей такими, якими вони уявляються самій людині» [7, с. 618]. Надія, за Платоном, – це думка відносно майбутнього, «чекання блага». Хоча вона може спокушати і в наступному не виконуватись, ми протягом усього життя сповнені втішних надій, особливо, коли не знаємо за собою несправедливих вчинків [8, с. 43; 6, с. 83].

Любов, за Платоном, живе в усій природі, в усьому сущому. У людини вона постає як жага первісної цілісності (андрогінності) та безсмертя, прагнення до блага й красоти [9, сс. 101, 117, 122], до «насолоди прекрасним» [10, с. 146]. Хоча любов перш за все пов’язана з особистою думкою, вона спрямована не на себе та характеризується відданістю, самозреченням, готовністю вмерти за іншого. Розгляд цього феномену Платон починає з опису конкретних зовнішніх ознак і через узагальнення доходить до виявлення його сутності. Любов розглядається ним у розвитку, як сходження від нижчого до вищого, від фізичного ваблення до одухотворення. На достатньо високому рівні в цьому почутті земне та небесне, тілесне та духовне поєднуються з розумінням спільної суті в окремих прекрасних формах, але кінцевою метою деальна любов, що втілена в чисте, духовне осягнення абсолютних Блага та Красоти. Цікаво, що платонічна любов з її містичним сходженням, має певну аналогію до шляху «бхакті» в індійській традиції.

На відміну від Платона, Аристотель розглядає ці поняття в іншому ракурсі. На думку філософа, з усіх живих істот тільки людині властива віра. Як і Платон, він пов'язує її з особистою думкою людини. Віра супроводжується переконанням, яке, хоча і має розумну основу, може бути або адекватним, або хибним. Надія ж спрямована на майбутнє. Вона вільна від страждань і надає людині, як і надія, задоволення, незалежно від можливостей її втілення [11, с. 255, 271]. Любов за Аристотелем має онтологічний та етичний сенс. Любов як природна складова людських стосунків належить до пристрасної частини душі. Якщо вона не підкоряється розуму, устоям культури, то веде до розбещеності, до надлишків у задоволеннях, або до страждань від їх недостатності. Тому людині необхідно бути розважливою, дотримуватися міри та «золотої середини» між крайнощами [13, с. 116–118].

Любов в її духовному вимірі реалізується в дружбі. «Дружба – це дія, і у неї немає іншо мети, крім дії-любові, але тільки вона одна» [13, сс. 9–370; 14, с. 247]. В своєрідному ракурс розглядає Аристотель термін «себелюбець», вважаючи таку людину доброчесною, тому що вона більш за все любить задоволення розуму, інтелектуальну діяльність, а всіх інших благ готова зректися. Торкаючись родинних стосунків, філософ підкреслює, що у батьків почуття любові до своїх дітей завжди більше, ніж у дітей до батьків, тому що це – їх створіння, з якими пов'язані і спогади, надії на майбутнє. Взагалі, всі істоти завжди є схильними до того, що вони сам створили. Підсумовуючи, відзначимо, що розробка зазначених понять Платоном Аристотелем, стала фундаментом для роздумів та подальшого переосмислення визначень тріади Віри, Надії та Любові діячами пізніших періодів, зокрема представниками української філософії.

4. Християнське трактування: Віри, Надії, Любові

З прийняттям християнства відбуваються зміни в світогляді та взаєминах людей, через що космологізм поступається теоцентричній моделі світу. Як відомо, у християнському віровченні Віра, Надія та Любов набувають особливого значення, становлять певну цілісність як визначальні засади Святого Письма, яке вважає їх необхідними почуттями та чеснотами кожного християнина. Згідно з Біблією, «праведний житиме вірою», а віра – то «підстава сподіваного, доказ небаченого» [Євр. 11:1]. З вірою немає нічого неможливого, вона реалізується в діяльності. «Бо як тіло без духу мертве, так віра без діл – мертва» [Як., 2:26; 1 Кор., 13:48]. Віра не має сумніву і доповнюється надією, разом вони складають основу любові, представлену в багатьох біблійних книгах посланнях. В них мова йде про любов до Бога, до ближнього свого, про необхідність співчуття, милосердя, жертовності та про божественну любов до людей, сфокусовану в діяннях та стражданнях Ісуса Христа. «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе» говориться в Євангелії від Луки [Лк., 10:27] Любов над усе! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, ніколи любов не перестає! [1 Кор., 13:4].

Дана тріада є також центральним понятійним комплексом філософської думки середньовіччя. Віра і знання, віра й розуміння, їх співвідношення та субординація, любов до Бога і Божа любов до людей в різних її проявах – ось основні теми творів середньовічних мислителів. При цьому вони виходять або з протилежних максим – «вірю, щоб розуміти» (Августин, Ансельма Кентерберійського), або «розумію, щоб вірити» (Абеляр), а з 13-го ст. – з ідеї їх гармонії (Хома Аквінського). Цей мислитель поділяє чесноти на розумові, моральні та найвищі, богословські, якими є Віра, Надія та, найбільш довершена – Любов.

Августин Блаженний обґрунтовує свою позицію тим, що Віра ширше за своїм обсягом, ніж розуміння. Наш розум обмежений, недосконалий, не здатний усього охопити. Тому об'єкти віри філософ розділив на такі, що приступні тільки вірі і ніколи розумінню та на ті, в осягненні яких віра й розуміння тотожні. Але в цілому, він не протиставляє віру та знання, тим більше, що віра все ж таки постає як засіб, а розумне пізнання – це мета [15, сс. 226–229]. Любов, за Августином, є виявленням в людині космічної сили, яка все рухає до «належних місць». Тому любов є навіть у неживій природі. Це – вага, тяжкість, а у людини – це кохання чуттєве і любов духовна, що наближає її до Бога [15, сс. 320–324].

Страницы: 1, 2