Курсовая работа: Трансформація суспільства та політична модернізація
Курсовая работа: Трансформація суспільства та політична модернізація
Курсова робота
ТРАНСФОРМАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ПОЛІТИЧНА МОДЕРНІЗАЦІЯ
1. Суспільний прогрес та трансформаційні процеси
У людській сторії виділяють два головних періоди:
- період до соціального існування людини (коли люди жили розрізнено у природному стані);
- період соціального існування людей (коли вони об’єднались в суспільство).
Суспільство можна визначити як найбільш велику сукупність людей, стало зв’язаних між собою різноманітними взаємодіями, спільною територією, історією культурою.
ü кровно-родинні зв’язки
ü родоплемінна організація суспільства
ü немає майнового розшарування в суспільстві
ü немає класів і держави широкі й різноманітні зв’язки між людьми
ü соціальне розшарування (класи, верстви, стани, багаті – бідні; управлінці – піддані…)
Відносно часу появи людини сучасного вигляду (homo sapiens[1]) снує багато версій. По одній з них, анатомічно сучасна людина виникла приблизно 200 тис. років тому, а сучасна людина з відповідною поведінкою близько 50 тис. років тому. Відштовхуючись від цих та інших даних, візьмемо за точку відліку існування людських суспільств 50-40 тис. років тому назад. Спочатку (приблизно у перші три-чотири десятки тисячоліть) це були прост суспільства первісних людей, засновані на їх кровно-родинних зв’язках родоплемінній організації суспільства, без майнового розшарування, без класів держави.
Пізніше, з переходом людей від полювання та збиральництва (привласнююча економіка) до тваринництва і хліборобства (виробнича економіка), із зміною кочового способу життя на осідлий, з ростом виробництва і виникненням доданого продукту[2], приватної власності, із розшаруванням суспільства, появою протилежних класів (наприклад, рабовласників і рабів) і держави (6-10 тис. років назад) складаються складні суспільства, і в світі формуються окремі країни.
Суспільство, держава і країна – поняття близькі, але не тотожні. Якщо суспільство – це сам люди, що живуть разом і взаємодіють один з одним, то держава – керуючі ними органи влади, а країна – визначена територія, на якій вони облаштувалися живуть.
Різниця між поняттями „суспільство”, „країна” і „держава”.
Найбільш велике об’єднання людей, що стало зв’язане між собою різноманітною взаємодією, спільною територією, історією і культурою, обособлена територія незалежного снування даного суспільства із своїм облаштуванням - ДЕРЖАВА
Політична організація даного суспільства (країни) з визначеним режимом влади та органами управління.
Крім простого і складного суспільства виділяють цілий ряд інших типів суспільства. Так, наприклад, за наявністю писемності розрізняють дописемні та писемн суспільства. За демократичністю соціально-політичних відносин та відкритістю зовнішньому світу – відкриті та закриті. За типом пануючої релігії – суспільства ісламські, православні, буддійські, католицькі і т.д. Однак, найбільший інтерес виклика поділ суспільств за соціально-економічними ознаками. Тут популярні два підходи, або дві системи: марксистська (так званий формаційний підхід) і теорія трьох стадій сучасної західної політичної думки (цивілізаційний підхід).
2. Система суспільно-економічних формацій. Капіталізм і соціалізм.
Ключов критерії формаційної системи марксистів – форми власності на засоби виробництва класова структура суспільства. За ними виділяються п’ять історичних ступенів розвитку суспільства – п’ять суспільно-економічних формацій[3] або типів суспільства. При цьому рабовласницьке, феодальне і капіталістичне суспільства розглядаються як класово-антагоністичні[4], експлуататорські[5] та кризові[6], ворожі людині праці. А комуністичне (на першій фазі – соціалістичне) – як найбільш справедливе і гармонійне, в якому немає розділяючої людей приватно власності, усі рівні, у міру сил з охотою працюють, і в якому трудящі мають реальну свободу, демократію і високий рівень добробуту. Однак, реальний досвід розвитку суспільств XX ст., коли робилась спроба практично реалізувати концепцію марксизму, подібні висновки не підтвердив.
Марксистська концепція суспільно-економічних формацій
В реальному житті соціалізм в СРСР багато у чому й став „чудовим взірцем казарменого комунізму”, “блазнівський характер” якого був висміяний засновниками марксизму К.Марксом і Ф.Енгельсом ще у 1873 р. Однак „казарменим” виявився не лише радянський соціалізм, але й його експортний варіант, нав’язаний багатьом іншим народам. Багатолітня практика „соціалістичного будівництва” у півтора десятках країн світу (третина людства), давши й позитивні моменти (більше рівності в суспільстві, більше соціальної захищеності і впевненості в майбутньому), виявила, що соціалізм: 1) це проголошення „великих” цілей і програм, як реально не здійснювались; 2) це тотальний (повний, всепроникаючий) контроль над людьми, засилля бюрократизму (свавілля чиновників, без яких нічого не вирішується) і безправ’я „простої людини”; 3) це неефективність і „нелюдяність економіки, низький рівень життя людей; 4) це соціально-економічна „зрівнялівка для „мас” і привілеї для партійно-адміністративної верхівки; 5) це „безгосподарність власності” і утискання стимулів людей до праці, їхньої ініціативи, творчост змагальності; 6) це, нарешті, „опущення” окремої людини до ролі „гвинтика великої державної машини і перетворення її у засіб створення „світлого майбутнього” – комунізму (тобто життя теперішніх людей – „будівельників комунізму” приносилась у жертву майбутнім поколінням; між тим життя кожно людини є цінність і повинне приносити радість і щастя конкретній людині, а не якимось абстракціям).
Крах соціалізму у XX ст. впевнено підтвердив думку австрійського економіста Фрідріха Хайєка (1899-1992) про те, що ми, люди „не можемо побудувати бажаний соціальний порядок, як мозаїку, з будь-яких шматочків, що нам подобаються”[7].
З іншого боку, у XX ст. суспільства країн Заходу (розвинені капіталістичні) поступово спонтанно, розвивались, успішно рухаючись у напрямку все більшої економічно ефективності, демократичності і гуманності[8], більшої стабільності і високому рівню добробуту для всіх.
Починаючи з 70-80-х рр. XX ст. стало важкувато точно визначити тип формації деяких країн. Скажімо, Швеція, Канада, Швейцарія – куди віднести дані країни? Піклування їх держав про ефективність економіки, громадянські свободи, демократію, освіту, охорону здоров’я, соціальний захист свого населення настільки значим загальновідомі, що ці суспільства сьогодні є ближчими до соціалізму, ніж колишній СРСР. У той же час навряд чи вірно говорити про реальний соціалізм в країнах із приватновласницькою основою економіки, оскільки ключовою ознакою соціалістичного ладу є суспільна власність на засоби виробництва. „Разгадка скоріше в іншому – в тому, що самі „капіталізми” бувають різними.
Основн типи капіталізму
Історичний досвід приблизно 30 країн світу свідчить, що капіталістичний спосіб виробництва в цілому економічно більш ефективний, оскільки приватна власність, вільне підприємництво і ринок (із його „вільними” цінами, грою попиту і пропозицій, конкуренцією) жорстко примушують самостійних виробників діяти раціонально, результативно і з врахуванням потреб споживачів. Але в світі немає нічого досконалого, і у капіталістичних суспільств є свої плюси, свої проблеми й прорахунки. У зв’язку з чим можна розрізнити чотири основні типи капіталізму.
3. Характеристика основних типів капіталізму
Початковий капіталізм- становлення капіталізму (первісне накопичення капіталу і розвиток ринкової економіки)
- перерозподіл власності на користь найбільш енергійних підприємців
- різке розшарування суспільства (купка надбагатіїв на тлі моря бідності)
- дуже високий рівень злочинності у суспільстві
Бюрократичний капіталізм - головні важелі влади в руках бюрократії
- надмірна зарегульованість соціального життя і свавілля чиновників
- розгул корупц у державному апараті, високий рівень злочинності в суспільстві
- низький рівень життя більшості населення на тлі розквіту бюрократії та верхівки бізнесу
Олігархічний капіталізм - економічна політична влада в суспільстві належить олігархії – вузькому колу найбільш багатих людей
- державний апарат, політичні партії, ЗМІ куплені олігархами і працюють на них
- високий рівень злочинності у суспільстві
- низький рівень життя більшості населення на тлі розквіту олігархів та їх прислужників
Демократичний капіталізм - розгорнута демократія в країні, гарантія прав і свобод особи
- закон порядок керують у суспільстві, державний захист власників від бандитів хабарників-бюрократів
- різноукладна, соціально-ринкова економіка
- потужний середній клас, мало бідних і надбагатих
Найбільш непривабливим є початковий капіталізм – період стихійного становлення ринково системи і накопичення стартового капіталу в руках відносно невеликої групи найбільш активних людей, здібних до підприємництва. Тут неминучі перерозподіл власності, збагачення одних людей за рахунок інших, різке розшарування суспільства і купа різних зловживань (захоплення чужої чи суспільної власності, обдурення, не- людяність, насилля, дії за принципом „схопити і втекти”, надексплуатація найманої праці, хижацьке ставлення до природи, злочини і т. н.).
Дослідники називають цей період диким, розбійним і кримінальним капіталізмом. В країнах-першопроходцях капіталізму (Англії, Франції, Німеччині та ін.) початковий період капіталізації тривав не одну сотню років (головним чином з XVI по XIX ст.), поки, нарешті, основна частина власності не отримала господарів і не наладилось виробництво, поки суспільство не перемогло масову бідність і не стало заможним, поки люди не втомились від „беспредела”, не заспокоїлись і не виробили законодавчі норми цивілізованого життя.
Бюрократичний капіталізм (або державний капіталізм) вбачає, що економікою та іншими сферами суспільного життя розпоряджається держава, тобто насамперед її бюрократичний апарат, багаточисельна армія чиновників. Звідси характерними є надмірне втручання державних органів в діяльність громадян (жорсткий контроль, часті перевірки і реєстрації; необхідність на все отримувати дозвіл державних органів, свавілля чиновників, корупція[9], змова бюрократів з великим бізнесом і кримінальними колами, домішування „тіньово економіки”, криміналізація суспільства, низький рівень життя більшост населення і надбагатство корумпованих чиновників і верхівки бізнесу).
В чомусь подібну картину дає і олігархічний капіталізм. Тут економіка і влада сконцентровані в руках вузької групи так званих „олігархів”[10] великих банкірів, біржових спекулянтів, промислових, торгівельних магнатів. При цьому вищі керівники державного апарату, політичних партій, ЗМІ можуть бути куплені олігархами і реалізувати в політиці саме їх інтереси. У той час як олігархи розпоряджаються національним багатством, отримуючи надприбутки, більшість населення має невисокий рівень життя.
На відміну від попередніх типів демократичний капіталізм (його також називають цивілізованим або „народним капіталізмом”) є можливим лише в умовах зріло реальної демократії, коли народ сам обирає і контрою владу в суспільстві, і коли гарантовані права і свободи особи. У такому суспільстві ефективно діє різноукладна, соціально-ринкова економіка (ринок + соціальні гарантії усім громадянам), ведеться широке підприємництво, працює велика маса середніх і малих бізнесів. Найбільш питому вагу в суспільстві (60-80 %) займає середній клас – прошарок людей із доброю освітою, надійною роботою, порівняно високими прибутками незалежним способом життя. При цьому в країні порівняно мало бідних надбагатих, життя регулюється відлаженими і авторитетними законами, а держава гарантує власникам захист від бандитів та вимагателів-бюрократів.
Зрозуміло, що реальне життя далеке від рівних і чітких схем. Але реалією залишається факт, що на початку XXI ст. в Україні воєдино сплелись елементи початкового, бюрократичного олігархічного капіталізмів.
Теорія трьох стадій сформувалась на рубеж 1950-1960-х рр. західними мислителями: американцями Деніелом Белом (народ. у 1919 р.) і Уолтом Ростоу; французом Раймоном Ароном (1905-1983) та ін. Ця концепція віддзеркалює зміну технологічних епох (цивілізацій)[11] у всесвітній історії і відштовхується насамперед від характеру і рівня розвитку економіки (яка із сфер є провідною, якими є техніка, технології та організація виробництва, роль науки і знань в житті людей і т.д.). Відповідно до ц теорії у глобальному[12] розвитку суспільства виділяються три типи суспільства:
1) доіндустріальне, або аграрне[13], традиційне (переважно з добуваючою економікою);
2) індустріальне[14] (з розвитком в основному обробляючої промисловості);
3) постіндустріальне (від лат. post – після), в основі якого інтелектуальні, нформаційно-комп’ютерні технології[15], як потребують високого рівня освіти та інтелекту.
4. Порівняльна характеристика трьох стадій розвитку суспільства
Найбільш тривалою в історії людства була доіндустріальна стадія – декілька тисячоліть. В цей безкінечно тривалий період однакові знаряддя і способи виробництва існували століттями майже без змін. Пізніше історичний час як би спотикається, особливо у XX ст., коли протягом життя навіть одного покоління людей техніка технології, політичні системи оновлюються багаторазово. Це свідчить про снування своєрідного закону „прискорення ритму історії”[16], який стверджує, що на кожну наступну стадію розвитку суспільства йде менше часу, ніж на попередню. Серед причини цього феномену:
§ ріст чисельності світового населення, його освіченості і активності;
§ накопичення людством наукових знань і широкий обмін ними;
§ бурхливий розвиток міжнародного співробітництва;
§ науково-технічний прогрес;
§ ріст продуктивності прац т. ін.
Ще одна тенденція у всесвітній історії прослідковується у вигляді закону нерівномірності соціально-економічного розвитку суспільства. І справді, якщо одні суспільства (особливо деякі африканські країни) ще не подолали навіть ндустріальний бар’єр”, то інші (скажімо, США, Німеччина, Японія), очевидно, вже вступили у постіндустріальну стадію. Нерівномірність, за різними причинами, може проявлятись і в територіальному плані всередині одного і того ж суспільства. Наприклад, південь Італії традиційно менш розвинений, ніж північ. Чи схід теперішньої ФРН, з причин своєї сорокалітньої належності до табору соціалістичних країн, також поки що суттєво відстає від заходу цієї країни.
Сучасн високорозвинені постіндустріальні соціуми також часто називають інформаційним суспільством, оскільки ледь не головною особливістю їх життя стає вкрай розповсюджене, все більш різноманітне та інтенсивне використання ефективних нформаційно-комп’ютерні технологій. При цьому найбільш вражаючі можливості для змін соціально-політичного життя відкриває постійно зростаюче і багатоцільове використання всесвітньої комп’ютерної мережі Інтернет[17].
Що стосується України, то через засилля феодально-кріпацьких порядків половинчастих реформ, через безкінечні війни та революції, створення промисловості у нашій країні запізнилося і розтяглося на ціле століття: приблизно з 30-х рр. XIX ст. по 30-ті рр. XX ст., коли вже в рамках СРСР пройшла так звана соціалістична індустріалізація. Однак, і вона рішала лише технічний бік проблеми, та й це відбувалось неякісно: радянська індустрія постійно страждала нераціональною структурою (багато чавуну, ракет, тракторів, але мало необхідної людям побутової техніки) і недостатньою ефективністю (великі витрати (енергії, природних ресурсів) при низькій продуктивност праці).
