Реферат: Маржинальна революція

Реферат: Маржинальна революція

Зміст

Вступ

1.   «Революційна» особливість маржиналізму та етапи «маржинальної революції»

2.   Основоположники неокласично теорії. «Закон Госсена»

3.   Економічне вчення К. Менгера його учнів

Висновок

Література

Вступ

У продовж останніх 30 років XIX століття класичну політекономію змінила маржинальна економічна теорія. Ця зміна значною мірою стала наслідком величезного прогресу в науці, особливо в природничих і гуманітарних галузях, а також в економіці, в якій з’являлось все більше ознак монополістичного типу господарювання.

Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних економічних величин як взаємопов’язаних явищ економічної системи в масштабі фірми, галузі (мікроекономіка), а також всього народного господарства (макроекономіка). У давньому контексті сучасний маржиналізм включає в себе і неокласичну, і кейнсіанську економічні концепції, а економіка вперше стала наукою, яка вивчає взаємозв’язки між визначеною метою наявними обмеженими засобами, які мають альтернативні можливост використання.

Альтернативна можливість припускає використання ресурсів і витрат часу виключно для досягнення конкретної мети. Виходячи з цієї ідеї, яка лежить в основ маржиналізму, Л. Роббінс твердить: «Якщо ми щось вибираємо, то ми вимушені відмовитись від інших речей, від яких би ми за інших обставин не відмовились. Рідкісність засобів, які призначені для задоволення цілей різної значущості – це майже універсальна властивість середовища, у якому здійснюється людська діяльність, послуги кухаря, і послуги балетного працівника обмежені попитом на них можуть споживатися по-різному… Економічна наука – це наука, що вивчає поведінку людей з точки зору співвідношення між метою і обмеженими засобами, які можуть мати різне споживання».

1. «Революційна» особливість маржиналізму та етапи «маржинальної революції»

Переоцінка цінностей «класичної школи», які сформувалися майже за двісті років, відбулася в останній третині XIXст. В економічній літературі її характеризують як «маржинальна революцію».

Пояснюючи суть цієї “революції” і відзначимо, що маржиналізм ґрунтується на принципово нових методах економічного аналізу, що дозволяє застосовувати граничні величини для характеристики змін у явищах, що відбуваються. У цьому його відмінність від класичної політекономії, автори якої користувались лише характеристикою сут економічних явищ (категорій), вираженій у середній або сумарній величині. У класичній концепції визначення ціни лежить витратний принцип, який пов'язу величину з витратами праці. Згідно з концепцією маржиналістів, формування ціни (через теорію граничної корисності) пов’язується із споживанням продукту, тобто, з урахуванням того, наскільки зміниться потреба в продукті, який оцінюється, якщо споживається додаткова одиниця цього блага.

Ще одна «революційна» особливість маржиналізму полягає в тому, що класики поділяли економічні явища тенденційно, вважаючи зокрема сферу виробництва первинною щодо сфери обігу, а вартість – вихідною категорією всього економічного аналізу, а маржиналісти економіку розглядають як систему взаємозалежних господарюючих суб’єктів, які розпоряджаються господарськими благами, фінансовими і трудовими ресурсами. Саме тому, завдяки маржинальній теорії, проблеми рівноваги стабільного розвитку економіки стала предметом аналізу результатів її взаємод з навколишнім середовищем – як підприємств і фірм, так і народного господарства в цілому.

Крім того, порівняно з класичною, маржинальна теорія широко застосовує математичні методи, у тому числі і диференційне обчислення. Причому, математика використовується маржиналістами не тільки для аналізу граничних економічних показників, але й для обґрунтування поняття оптимальних рішень при виборі найкращого варіанта з ряду можливих гіпотез. Так, М. Фрідмен про гіпотези писав, що їх змістовність можна «пояснити» за допомогою фактичних даних і навіть показати є гіпотеза «правильною» чи «помилковою», чи буде «прийнята» як обґрунтована, чи «відкинута»…, оскільки «єдиним конкретним тестом, який дозволяє оцінювати обґрунтування гіпотези, може бути її порівняння з реальністю».

«Революційні» зрушення маржиналізм зумовив і в галузі кількісної теорії грошей. Класики, на противагу примітивному інфляціоналізму своїх попередників – меркантилістів, ще з часів Д. Юма, тобто більше 100 років тому, «доводили» ступінь не нейтральності грошей хоча б у короткостроковому періоді. І висловлюючи незгоду з Юмом, вони не припускали можливості позитивної дії «повзучої» інфляції на виробництво і зайнятість. Згідно з їх інтерпретацією кількісної теорії грошей, мова йде про «просту і зрозумілу теорему пропорційності». Так-от, «маржинальна революція» дала нові докази на користь поступової зміни ортодоксальної верс кількісної теорії грошей Рікардо – Міля. У результаті «настав час» неформального визначення таких основних функцій грошей, як засобу обігу, міри вартості, засобу нагромадження. Причому, відпала необхідність пошуку серед різноманітних функцій грошей основної функції, і стало можливим визнати: «Грош це те, що робить гроші. Все, що виконує функції грошей, і є гроші».

Першими авторами названих відкриттів були І. Фішер та А. Пігу. Так, розвиваючи традиц «американської школи» маржиналізму, І. Фішер вивів так зване рівняння обміну: MV=PT, де М – кількість грошей, V – швидкість їх обігу, Р – середньо врівноважений рівень цін, Т – кількість усіх товарів. Виходячи з цього, тільки у тому випадку, коли не пов’язується вартість грошей з вартістю грошового матеріалу, а швидкість їх обігу і кількість товарної маси у короткостроковому періоді вважається за сталу, був би можливим ортодоксальний варіант кількісно теорії грошей: у результаті зіткнення товарів і грошей зміна цін на товари залежала б виключно від кількості грошей.

А. Пігу вніс сво корективи в методологію дослідження грошей Фішера, запропонувавши враховувати мотиви господарюючих суб’єктів на мікрорівні, зважаючи на їх «схильність до ліквідності» - прагнення відкладати частину грошей як запас у вигляд банківських вкладів або цінних паперів. Звідси, як вважав Пігу, тією мірою, у якій буде мати місце ліквідність грошей, відбуватиметься й адекватне коригування цін.

«Революційною» ще можна визнати ту особливість, що методологічний інструментарій маржиналізму дозволив зняти таке важливе для класиків питання, як первинність і вторинність економічних категорій. Це сталося насамперед завдяки перевазі каузального підходу, який став найважливішим засобом аналізу і перетворення економіки в точну науку.

Факт початку «маржинальної революції» був мало ким помічений. Про те, що вона вже відбулась, у 1889 році проголосив Л.Вальрас, який виходив із висунутих ним ідей аналізу граничних економічних величин і претендував на першість у цій «революції». Але оскільки у 1871 – 1874 рр. праці з цієї проблеми були опубліковані також У.Джеваном, К.Менгером, то між цими трьома економістами постало питання про науковий пріоритет. Однак, у 1878 р. його несподівано розв’язав англійський професор Адамсон, який випадково знайшов у Британському музеї книгу тоді нікому невідомого Г.Госсена, видану набагато раніше (1854р.), у якій тоді було викладено зміст принципів маржинального аналізу економіки.

У «маржинальній революції» прийнято виділяти два етапи. Перший етап охоплює 70–80-ті роки XIX ст., коли відбувалось узагальнення деї маржинального економічного аналізу у працях австрійця К. Менгера і його учнів, а також в уже згаданих англійця Джевонса і француза Вальрас. На цьому етап серед представників маржинальної теорії найбільше визнання здобув К. Менгер, який очолив «австрійську школу» маржиналістів. Його школа в якій активно співпрацювали також Ф.Візер, О.Бем-Баверк та інші вчені, виступала проти сторичного і соціологічного підходів в економічній теорії, обстоюючи, як класична школа, «чисту економічну науку». При цьому, теорія гранично корисності товару, що стала на даному етапі найголовнішою, проголошувалась «школою» основною умовою визначення його вартості, а сама оцінка корисност визнавалась психологічною характеристикою з позиції конкретної людини. Тому перший етап маржиналізму прийнято називати «суб’єктивним напрямом» політекономії.

Найбільш наполегливо послідовно суб’єктивні погляди на всі категорії економічної науки захищала австрійська школа, ідеї якої ясно і популярно виклав О. Бем-Баверк у своїй роботі «Основи теорії цінності господарських благ», хоч сам він визнає, що основи нової теорії були закладені К. Менгером. провідну роль у побудові ц теорії мають такі фундаментальні поняття, як корисність і цінність. На відміну від мінової вартості товару або матеріальних благ взагалі, корисність не є його об’єктивною фізичною якістю, оскільки вирішальною мірою залежить від відношення до нього суб’єкта. Дійсно, одній людині те чи інше благо може здатися більш корисним, ніж іншій. Ця користь залежить передусім від цілей, завдань, потреб нтересів, які переслідую суб’єкт. Тому при прийняті рішень в господарській діяльності корисність тих чи інших матеріальних благ або товарів визначають з урахуванням відповідних потреб і цілей. Вихідним у маржинальному аналіз розуміння корисності, яке визначають звичайно, як здатність матеріального блага або послуги задовольняти яку-небудь потребу суб’єкта. Оскільки ці потреби не однакові у різних людей, то корисності не можуть розглядатися з об’єктивної, безособистісної точки зору. Покладаючись на розуміння корисності, можна вивести розуміння цінності, яке характеризує не просто корисність товару або послуги, але вказує крім того на їх обмеженість і рідкість. З цієї точки зору корисність можна розглядати як нижчу форму цінності.

Характеризуючи цей етап, М. Блауг вказав на ряд помилок, яких припустились усі три творц теорії граничної корисності: К. Менгер, У. Джевонс, Л. Вальрас. Серед них він назвав такі:

·   Корисність товару розглядається як функція кількості цього товару, яка не залежить від кількості інших товарів, що споживаються;

·   «пояснення» поведінки споживача зіштовхується з подвійною опозицією;

·   «добробут» зводиться до суми кількісних корисностей усіх індивідумів, які підлягають виміру, а оптимальним вважається такий розподіл ресурсів, який максимізу «добробут» саме в цьому розумінні та інше.

Другий етап «маржинальної революції» припадає на 90-ті роки XIX ст. З цього часу маржиналізм ста популярним і пріоритетним у багатьох країнах. Головне досягнення маржиналістів у цьому етапі – відмова від суб’єктивізму і психологізму 70-х років з тим, щоб підтвердити, що метою «чистої економіки» завжди залишалось пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умов. Саме тому представники нових маржинальних ідей стали розглядатися як правонаступники класично політекономії і називатись неокласиками, а їх теорія, відповідно одержала назву «неокласичної». На другому етапі «маржинальної революції» - етапі формування неокласичної політекономії – найбільший внесок зробили англієць А. Маршал, американець Дж.Б. Кларк та італієць В. Перето.

2. Основоположники неокласичної теорії. «Закони Госсена»

Еволюцію маржинальних ідей на двох зазначених вище етапах «маржинальної революції» можна охарактеризувати так:

1. Спочатку маржиналізм у своєму суб’єктивному розумінні акцентував увагу на значенн економічного аналізу, обмежившись проблематикою, пов’язаною із споживанням, а класики, як відомо, виходили з пріоритету проблем виробництва. Але згодом останні обґрунтували необхідність вивчення обох сфер, не виключаючи жодної із них і не протиставляючи їх

2. Маржиналісти першої хвилі, використовуючи, як і класики, причинно-наслідковий аналіз, немовби повторили своїх попередників. Мається на увазі те, що дотримання каузального підходу привело і перших, і других до визнання вартості товарних благ як вихідної категорії економічного дослідження. Щоправда, з однією сторичною різницею: «класична школа» вважала первинною сферою виробництва, а джерелом формування вартості – собівартість виробництва, «суб’єктивна школа» ж первинною вважала сферу споживання і ціни, зумовлені корисністю товарів послуг. Неокласики, образно кажучи, об’єднали сфери виробництва і споживання в об’єкт цілісного системного аналізу, поширивши характеристику деяких граничних економічних величин на сфери обміну і розподілу.

3. На відміну від першого етапу «маржинальної революції», на другому етапі поряд з функціональним методом економічного аналізу утвердився метод математичного моделювання економічних явищ як засіб реалізації економічної рівноваги на рівн мікроекономіки, тобто окремо господарюючих суб’єктів, через що у неокласиків із предмета економічної науки включно до 30-х рр. 20 ст. несправедливо «випала» проблема факторів росту економіки і мікро досліджень. Але при цьому маржиналісти останньої третини 19 ст., а згодом і їх послідовники першо третини 20 ст., як і раніше, думали, що економічний розвиток підтримується автоматично завдяки «вільній» конкуренції, і продовжували розділяти «закон ринків» Ж.-Б.Сея з його основною ідеєю саморегулювання і рівно важност економіки.

Попередниками маржиналізму, першовідкривачами категорії «гранична корисність», яка використовувалася для аналізу поведінки споживачів, і піонерами застосування математичного аналізу функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській системі було кілька науковців, зокрема, крім Г. Госсена, - німець Г.фон Тюнер, французьк дослідники Ж. Дюпюі і А. Курно та деякі інші. Вони «зіткнулись» із законом убиваючої граничної корисності в один і той же час, але як реакцією на абсолютно різні інтелектуальні впливи, і не володіючи успадкованим зведення близьких економічних ідей.

Курно належить заслуга відкриття закону попиту, який твердить, що попит є функцією ціни. Зміна величини попиту відбувається під впливом зміни цін за умови, що всі інші детермінанти залишаються постійними. Економічний аналіз Курно ґрунтувався на емпіричних спостереженнях і фактах, в результаті узагальнення яких він дійшов висновку графічно показав, що крива попиту пов’язує в часовому відрізку об’єм продажу ціну, за якою товар було реалізовано.

Як твердив Курно, будь-яке ймовірне розширене виробництва буде припинене виробником, коли збільшення витрат перевищуватиме збільшення прибутку.

Заклавши основн теорії чистої монополії, А. Курно розробив також концепцію дуополії, яка стала фундаментом таких важливих в економічному аналізі ідей, як модель недосконало конкуренції та теорії ігор.

Теорія дуопол виходить з конкуренції і полягає в тому, що покупці оголошують ціни, а продавц пристосовують свій обсяг випуску продукції до цих цін. Кожний дуополіст оціню функцію попиту на продукцію і лише потім встановлює кількість для продажу, допускаючи при цьому, що обсяг випуску продукції конкурента є незмінним.

Жюль Дюпюі, як Курно, дійшов висновку про обернену залежність між цінами та кількістю товарів, на які є попит. Проте, на відміну від останнього, він розглядав функцію попиту як функцію граничних корисностей: функція попиту нахилена негативно, оскільки додаткова корисність, отримала від купівлі додаткових одиниць того самого товару, завжди знижується.

Задовго до Маршалла (у1838 р.) А. Курно у своїй класичній праці «Дослідження математичних принципів у теорії багатства» застосував апарат диференціального обчислення, який забезпечував максимум прибутку. Відомі теоретичні досягнення щодо мінімізації витрат фон Тюнера, який вивчав поняття граничної продуктивності, Госсена – «закон Госсена».

Перший закон Госсена – закон насиченості потреб. У ньому сказано: із задоволенням потреб у якихось благах їх цінність падає або по мірі збільшення кількості товару його корисність убуває. Перехід до насиченості потреб відбувається звичайно не зразу, а поступово, ніби по сходинках.

Практичне значення першого закону Госсена полягає у тому, що він відбиває зв'язок між зниженням граничної корисності і падінням попиту. Крива попиту може бути виведена як похідна від кривої граничної корисності.

Другий закон Госсена – закон вирівнювання граничних корисностей. Згідно з цим законом кожний учасник обміну прагне досягти максимуму вигоди, розподіляючи свої засоби між різними покупками. Він передбачає отримати однакове задоволення від кожної суми грошей, витрачений на кожний із товарів, який хоче придбати.

Щоб отримати максимум корисності, споживач так розподіляє кількість споживчих благ, щоб їх гранична корисність дорівнювала одній і тій самій величині.

Кожний учасник обмінної операції, розподіляючи свої засоби між різними покупцями, намагається досягти максимуму вигоди.

Страницы: 1, 2