Реферат: Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення

Реферат: Схід України в інтегративних процесах сучасного державотворення

СХІД УКРАЇНИ В ІНТЕгРАТИВНИХ ПРОЦЕСАХ СУЧАСНОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Вступ

Після розпаду СРСР на окремі національні держави перед останніми постали проблеми консолідації, інтеграції їх земель і регіонів на основі власних (національних) цінностей. “Гравцями” у цьому вельми непростому процесі в Україні, як і кожній державі, є і державний Центр, і регіони, зовнішні учасники. Багато дослідників державотворчих процесів роблять акцент на особливостях національної інтеграції в полікультурному суспільстві [1]. Мета нашої роботи визначити роль і місце Східної України, зокрема Донбасу в більш широких інтегративних процесах сучасного державотворення, які включають не тільки культуру, але й економіку, політику, науку тощо.

Методологічною основою дослідження доцільно прийняти запропонований нами раніше [2] аналіз консолідаційних чинників або їх складових, які регіон привносить (і якою мірою привносить) або не привносить у загальнонаціональний інтеграційний процес та загроз для інтеграції України.

Основна частина

Єдина загальнонаціональна ідеологія – найважливіший фактор консолідації суспільства. Це найбільш стійкий в часі (на сторіччя), потужний і всеохопний чинник соціальної, політичної та культурної інтеграції. Слід констатувати, що, на жаль, ще й до сьогодні немає чітко сформульованої української національної ідеї – одн розуміють як державотворчу, інші – як ідею української культури, треті – як ідею відновлення моці України-Руси [3]. Якщо ставити перед собою мету дати формулу національної ідеї, то слушно послуговуватися тими конструктами, які вже спрацювали”. Як правило, такі формули містять у собі ряд підтекстів, перекидають місток “минуле-майбутнє”, відповідають глибинним сподіванням всіх від лідерів нації і регіонів до простих трударів. Серед таких апробованих в Україні формул на початку 1990-тих була ідея духовно і матеріально багатої нації – вона відсуває на задній план питання “соціалізм чи капіталізм?”, не є ворожою для неукраїнців, у висліді консолідує всіх громадян України. Схоже саме ця ідея спрацювала у 1991 році і Східна Україна, промисловий Донбас виступили як найбільш консолідуюча і державотворча спільність, проголосувавши на рівні 93% за незалежність України. Причому саме шахтарі Донбасу стали чи не найактивнішими вже цілком однозначно – найорганізованішими – опонентами радянського режиму.

Загальнонаціональна ідеологія – це взаємоврахування нтересів різних сил суспільства. В українських реаліях – це взаємоврахування нтересів Сходу і Заходу. Цікаво, що ще перед розпадом Союзу в літератур з’явилася майже пророча оповідь про двох лідерів – російськомовного східняка-шахтаря і україномовного західняка, які порозумілися і дали початок радикальним змінам в Україні. Були факти такого порозуміння і в житті. Так під час оксамитової революції” 1990-х років шахтарські страйкоми Донбасу разом з першою українською масовою громадсько-політичною організацією – Товариством української мови, точніше його Донецькою філією разом виступали за відродження в Донецьку української школи (копія відповідного листа у республіканські, обласні, міські владні структури та до преси поміщена в книзі [4]). Тобто на початках відродженої Української держави настрої національно-демократичних робітничих рухів регіону Донбасу корелювали в принципових питаннях, що створювало добрий грунт для подальших інтегративних процесів. На жаль цей делікатний процес не набув розвитку – йому завадили і внутрішньопартійні чвари, поділи молодих українських партій популярних серед робітників Сходу (зокрема у Республіканській партії зразка 1990-тих), і акцентація РУХу на мовно-культурних проблемах, в той час як соціально-економічні відсувалися на другий план. У робітничих рухів Донбасу навпаки – програмними домінували соціально-економічн питання. Спроби зближення позицій шляхом перебудови самого РУХу були втрачені у середині 1990-х років. Згадаймо хоча б пропозицію Д.Павличка про поєднання еліт у РУСі, яка не пройшла на партійному з’їзді РУХу, внаслідок чого Л.Кравчук його покинув. Пропозиція, висунута донеччанами-рухівцями у 1996 р. щодо ново кадрової політики з опорою на авторитетних професіоналів з регіону, ново програми РУХу зі збільшенням ваги соціально-економічних факторів, теж не пройшла (на нараді в Києві були присутні В.Чорновіл, В.Черняк, В.Коваль та ін., від Донецька – В.Білецький), що обумовило подальше віддаляння націонал-демократів РУХу від робітничих рухів і регіону промислового Сходу. Тобто процеси дезінтеграції та спроби інтеграції “Схід-Захід” йшли давно.

Отже, інтеграція регіонів можлива на грунті поєднання в одне ціле “романтизму” Заходу України і “прагматизму” Сходу. Це поєднання втілюється у простій і загальнозрозумілій формулі: "Україна – наш дім" або “Україна – наш дім, а Київ – мати городів руських”. Проти такої формули немає застережень ні на Заході, ні на Сході. Образ спільного українського дому” має державотворче наповнення, згадка про першооснову Києва (Київської Русі) – консолідуюча як у ретроспективному, так і перспективному плані.

Лідери як консолідаційний чинник. Приналежність лідера всій нації, народу певним чином “відчужує” його від регіону: президент Л. Кравчук, скажімо, не був західноукраїнським”, а президент Л.Кучма – “дніпропетровським” лідером, – вони належали всій Україні. Тому можна сказати, що регіон діє державотворче, якщо висуває лідера загальнонаціонального масштабу, але більшою мірою державотворча функція регіону проявляється у його готовності підтримати будь-якого лідера, програма якого відповідає загальнонаціональним (а не регіональним) цінностям. Що ми маємо в цьому плані на Сході і, зокрема, на Донбасі?

За часи Радянської України тільки один донбасівець Олександр Ляшко займав високу посаду прем’єр-міністра України. Він залишив по собі добру славу і як фахівця, і як чесної, справедливої людини (про що, до речі, свідчать три томи його спогадів). Друга спроба висунути загальнонаціонального лідера з Донбасу була менш вдалою, про що свідчать тритурові” українські вибори Президента, про які дізнався весь світ. Віктор Янукович, який теж був прем’єром України, а до того – губернатором Донеччини, не зміг стати загальнонаціональним лідером; фальсифікації 2-го туру визнан Верховним Судом, команда цього кандидата практично розпалася після виходу з не чільних фахівців, хоча електорат на Сході України ще залишається (на який серйозно зазіхають вчорашні “однодумці” – Вітренко, Кушнарьов, Васильєв та н.). Ці події не мали б таких негативних наслідків для регіону Донбасу, якби не використання донбасівців у брудних виборчих технологіях. Якщо раніше про донецьких” говорили найчастіше як про шахтарів і металургів, то після прем’єрства В.Януковича і наводнення Києва сумнівними донецькими авторитетами”, після брудних виборів, де трудовий Донбас використовували з цілком певною метою, “донецькі” розуміються вже зовсім інакше. Отже, в цій царині, – висунення загальнонаціонального лідера, – Донбас радше втратив свою нтеграційну функцію в державотворчих процесах, ніж набув.

Культурна інтеграція України відіграє першорядне значення в сучасних державотворчих процесах. Розуміючи непересічність і багатовимірність обширу поняття “культура” зосередимося на аналізі лише деяких чинників, як суттєво впливають на державотворчі процеси, а саме: мова, система цінностей, духовна сфера, загальнонаціональні діячі культури, інформаційний простір.

Мова. Попри потужні консолідаційн властивості мови як такої [5], на Сході України мовний фактор сьогодні більш роз’єднуючий, ніж об'єднуючий. Власне, якщо ми говоримо про Схід України в інтегративних процесах і про мовний фактор як об'єднавчий, то варто визначитися – про об'єднання на основі яких мовних преференцій ідеться – на основі тільки української, чи тільки російської мови або реальної двомовності. В Україні в цілому, як відомо, існує декілька мовно-культурних регіонів – переважно україномовний Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська, Закарпатська і Чернівецька області), переважно російськомовний Схід (Харківська, Донецька і Луганська області) та Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька області й АР Крим) та двомовний Центр: Захід Центру (Хмельницька, Житомирська, Вінницька, Кіровоградська, Черкаська, Київська області і м. Київ), Схід Центру (Дніпропетровська, Полтавська, Сумська Чернігівська області). При цьому сфера вживання української мови нестабільна після розширення на початку 1990-х років зараз вона скорочується, і, відповідно, зменшуються потенційні інтеграційні можливості української мови. Якщо у 1989 р. в УРСР україномовними були 55-57% [6] то за даними Київського міжнародного інституту соціології вже у 1994 р. україномовні складали 44-47%, російськомовні – 53-56% [7]. Станом на 2005 р. за даними відомого дослідника В.Радчука (Київ) співвідношення мовно-етнічних груп у відсотках по регіонах було таке:

За іншими даними, які наводить директор Центру соціальних та політичних досліджень „Соціс” Наталія Погоріла, українську мову як зручну називають 2,64% респондентів Донеччини та 2,82% Луганщини проти 92-99% на Заході України і 16-19% у Харкові та Києві. Нижчий процент маємо тільки у Криму - 1,39% (http://dialogs.org.ua/ru/material/full/2/1332)

Як бачимо, мовний контраст Схід-Захід дуже суттєвий. Чи є спроби змінити цю ситуацію? Є. Скажімо, у 2006-2007 навчальному роц статус україномовного на Донеччині мають: 661 заклад дошкільного виховання (що складає 56,7%); 612 шкіл, що становить 53,4% (у 1991 було 100 малих сільських шкіл), державною мовою навчаються 26% тобто 113750 учнів (у 1991 р. було всього 3%); 13 професійно-технічних училищ (11% по Донеччині). Державною мовою навчаються 32,1% і 2,5% учнів системи професійно-технічної підготовки. Це за офіційними даними. Але така кількісна картина не переростає у якісні зміни внаслідок відсутності мовного оточення, відсутності як чіткої державної мовно політики, так і волі керівників на місцях.

Отже, українська мова на Сході і Півдні не є сьогодн об'єднуючою. Так, у місті Донецьку, де за останнім переписом проживає 493 тисячі росіян і 478 тисяч українців (разом 96% від 1 025 тисяч городян), мову своєї національності визнало рідною 99,3% росіян і лише 23% українців, тоді як українську (мову українського громадянства) назвало рідною тільки 0,7% росіян, а російську – 76,9% українців.

В існуючих мовних реаліях на Сході об’єднавчим може бути гасло досягнення фактичної реальної двомовності, що в порівнянні з сьогоднішнім станом речей може суттєво розширити сферу вживання української.

При всій важливості фактора мови за нинішніх можливостей впливу на соціум він є більш регульованим, ніж система цінностей, що історично склалася. Яка ж система цінностей людності регіону Донбасу?

Слід зауважити, що Південно-Східна Україна і Донбас сторично українським регіоном, це частина території Запорозької Січі, зокрема Донеччина – Кальміуської паланки. Цей регіон заселяли і освоювали різні етноси, серед яких українці у ХVІІІ ст. складали 73,8% (на Донеччині 61,3%), росіяни 12,2% (20,5%), молдавани і румуни – 6,2% (2,5%), греки – 3,7% (7,3%), вірмени 2,6% (6,1%) [9, 10]. Як бачимо, попри українську домінанту Донеччина була дещо більш етнічно строката, ніж вся Південно-Східна Україна ще 250 років тому. У ХІХ-ХХ ст. залюднення регіону протікало виходячи із його промислового значення. На шахти Донбасу вербували людей з усієї Росії, а потім Радянського Союзу. Сюди хали на заробітки і на поселення після відбування строків ув’язнення. Внаслідок цього в краї витворився своєрідний склад населення, де переважали заробітчани і переселенці. На Луганщині у 1941 р. проживало 2 млн., а на Донеччині – 3,4 млн. чол. Плинність населення в подальші (воєнні і повоєнні) роки просто вражає. У 1943 р. на Луганщині залишилося 0,7 млн. чол., на Донеччині – 1,6 млн. чол. Керовані зовнішні міграції (мобілізації, депортац тощо) у 1952-1959 роки в Луганську і Сталінську (нині Донецьку) област складали понад 4,6 млн. чол. За цей же час з регіону вибуло (втекло від незвично важких умов праці і життя) 3,6 млн. чол. [8]. Така “сепарація” залишала на Донбасі тільки людей, спроможних витримувати специфічно важкі умови, а також тих, кого примусили тут жити і працювати. Основні галузі регіону Донбасу металургійна, гірнича, хімічна і важке машинобудування характеризуються аномально підвищеним травматизмом. За рівнем небезпеки вибухів рудникового газу пилу, викидів вугілля і газу, рудникових пожеж Донбас є чи не найнебезпечнішим у світі, кількість загиблих на шахтах на рік – 250-350 чол. по регіону. Екологічне забруднення за рядом показників перевищує гранично допустим концентрації (ГПК) від декількох до десятків разів. Додамо сюди ще й голодування та репресії, які не оминули регіон у радянські часи [11]. В цих умовах стрес був і є постійним станом людей. Саме стрес, за класичними уявленнями, стає відправним пунктом переоцінки цінностей особистості [12, 13]. Особистість перемелюється” постійним стресом, ціннісні установки спрощуються, залишаються тільки базисні – самозбереження, матеріальне забезпечення і продовження роду. Правляча партія протягом десятиліть культивувала псевдоцінності або викривлювала систему цінностей – притлумлюючи (а то й вилучаючи) одн гіперболізуючи інші – стаханівський рух, соціалістичне змагання, героїв праці, трудові династії тощо. Всі інші запити виводилися на другий-третій план. Особистість в цих умовах стає космополітичною, нівелюється відчуття культурної або(та) політичної спільноти, не важливими стають національна ідея, рідна мова, батьківська віра тощо. Характер людини стає жорстким, мова спрощеною, сленговою (інколи її зовсім заміняє брудна говірка), але готовність до захисту базисних (останніх!) цінностей – високою. Не у сфері своїх особистих базисних цінностей на таких людей дуже легко діяти адмінресурсом [14]. Чи не це – ментальний портрет Донбасу?

Водночас, як протест, у одиниць в таких умовах може проявитися яскравий протилежний процес – вивищення особистості до вершин національної самосвідомості, загальнолюдських цінностей свободи, правди, – аж до самопожертви як протестного засобу виправлення ситуації. Згадаймо – саме в такому “критичному” регіоні, яким є Донбас народився і зріс геній В.Сосюри, В.Стуса, звідси родом І.Дзюба, М.Шаповал, М.Руденко.

Відзначена ментальна специфіка донбасівців віддзеркалюється в ряді характеристик регіону. Візьмімо, наприклад, нфраструктуру культурних закладів Донеччини (4841,1 тис. осіб за переписом 2003 р.) у порівнянні зі Львівщиною (2626,5 тис. осіб). На Донеччині вона значно бідніша [15]:

Страницы: 1, 2, 3