Реферат: Правовий захист підприємництва
До переваг можна віднести і запровадження цивілізованої норми, за якою підприємець може надіслати оформлений за вимогами чинного законодавства пакет документів для державної реєстрації суб‘єкта підприємницької діяльності юридичної особи поштою (п.3 Положення). Відпадає потреба стояти в чергах, кілька раз їздити в районний чи обласний центр.
Виникають ситуації, коли підприємцеві конче потрібно зареєструватись якомога швидше. Раніше треба було “просити чиновників” про прискорення реєстрації (і вони далеко не завжди йшли на зустріч) чи вдаватись до послуг посередників. Зараз можна сплатити потрібний розмір реєстраційного збору для юридичних осіб – 357 гривень, для громадян – підприємців – 76,5 гривень і протягом одного дня зареєструватись (п.6 Постанови). Але, якщо, орган державної реєстрації зареєструє підприємця більш ніж за п‘ять робочих днів, то за кожний прострочений останньому повертається 20 відсотків реєстраційного збору, але не більше внесеної заявником суми реєстраційного збору (п.8 Постанови). Але необхідно мати на увазі, що виплата 20 відсотків повернених коштів не знімає з реєструючого органу обов‘язку провести реєстрацію. Тобто в даному разі у підприємця є право вибору – або отримати кошти за реєстрацію назад або звернутись з позовом до суду. Але як відомо в суді справи розглядаються досить довго.
Постанова Кабінету Міністрів “Про порядок реєстрації суб‘єктів підприємницької діяльності” позитивно вирішує що одне питання, яке пов’язано із складністю отримання приміщень для підприємців, особливо на період реєстрації. Введено в законодавство чітке визначення терміну реєстрації за місцем проживання (місце знаходження) одного із співзасновників. Тобто, якщо підприємець як засновник або співзасновник юридичної особи – суб‘єкт підприємницької діяльності хоче зареєструвати її за своїм місцезнаходженням (точніше місцем прописки), то ніяких документів для підтвердження місця проживання органу державної реєстрації надавати не потрібно, оскільки ці дані в установчих документах вже засвідчені нотаріусом.
У даному разі відпадає потреба і ще в одному документі. І тільки в разі, коли підприємство реєструється за іншою адресою, тоді до органу реєстрації надається відповідний документ, що передбачає передану засновнику у власність або користування приміщення або його частину (п.4 Положення).
Впроваджено також і порядок, коли реєструючий орган видає довідку про прийом пакету документів для реєстрації. Це надає можливість в разі необхідності звертатись з позовом до суду при прострочені термінів реєстрації маючи на руках офіційний документ.
Принципово змінено підхід до скасування державної реєстрації суб‘єктів підприємницької діяльності. До цього за заявою підприємця реєструючий орган проводив скасування державної реєстрації, що було підставою для ліквідації підприємства. Таким чином цей процес проводився в два етапи. Але досить часто підприємці на першому етапі завершували свої наміри провести ліквідацію підприємства, яке відповідно “відвисало”.
Тепер скасування здійснюється тільки при проведенні всіх заходів по ліквідації, що підтверджується відповідними документами (п.34 Положення).
До речі у переліку документів для ліквідації підприємства передбачається довідка архівної установи про прийняття документів довгострокового зберігання (фінансово-бухгалтерська документація, документація з кадрових питань). Причина появи такої норми. На даний час дуже часто до органів державної реєстрації звертаються люди, які працювали на підприємствах, які ліквідувались, особливо тих, які належать до підприємств малого бізнесу з питаннями про поновлення записів у трудових книжках. Це є вже проблема, а тому питання архівації повинно між відомствами вирішуватись якомога швидше.
Інколи у підприємців документи крадуть, або вони губляться, а для укладання контракту чи отримання ліцензії потрібні копії установчих документів. Тепер це питання вирішується дуже просто. До органу державної реєстрації запрошується нотаріус і на місці з реєстраційної справи з установчих документів знімається потрібна кількість копій. Таким чином різниця між старим і новим порядком досить суттєва.
3.2. Скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню.
У 1991 р. законом України “Про підприємництво” вперше було передбачено обмеження у здійснені підприємницької діяльності. При цьому перелік становив лише 11 видів підприємницької діяльності, які дозволялось здійснювати при наявності спеціального дозволу – ліцензії. З того моменту за пропозиціями державних органів виконавчої влади були прийняті нормативні акти щодо ліцензування це 71 виду підприємницької діяльності.
Крім того рішенням Кабінету Міністрів у травні 1994 року права щодо видачі суб‘єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення окремих видів діяльності були делеговані Уряду Автономної республіки Крим, 31 міністерству та відомству, 532 державним адміністраціям, 267 виконавчим органам, рад народних депутатів (взагалі 831 державному органу виконавчої влади. У кожної ліцензії був свій першотворець, а тенденція щодо збільшення видів підприємницької діяльності на які потрібні ліцензії набула незворотного характеру). По суті склалася така ситуація, коли всупереч закону проводилося безпідставне обмеження у підприємницькій діяльності якими завгодно органами на свій розсуд. Це у свою чергу фактично призвело до порушення одної з головних умов здійснення підприємницької діяльності щодо права підприємців без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить діючому законодавству яке передбачене ст.3 закону України “Про підприємництво”.
В зв‘язку з цим в липні 1995 р. прийнято закон України “Про внесення доповнень до закону України “Про підприємництво”, ст.3 якого доповнена першою частиною згідно якої, визначення видів діяльності, які підлягають ліцензуванню в інших законодавчих актах, не допускається”.
Але зазначене застереження не поширювалось на норми законодавчих актів України щодо ліцензування, які діяли на момент набрання чинності вище згаданого закону України “Про підприємництво”. Взагалі з цим питанням в державі склалася така ситуація, що закон України та рішення Уряду носять декларативний характер, бо ні органи виконавчої влади, ні суб‘єкти підприємницької діяльності в основному не дотримувались норм чинного законодавства з питань ліцензування.
Як відомо, нормативна правова база державних органів виконавчої влади, щодо ліцензування підприємницької діяльності не була приведена на той час у відповідність до вимог законодавства. Ліцензії на здійснення підприємницької діяльності продовжували видаватися на підставі відомчих інструкцій, які вже втратили чинність.
Міністерства постійно перевищували свої повноваження щодо видачі ліцензій на види діяльності обмеження яких не передбачено ст.4 закону України “Про підприємництво”. Наприклад, Міністерство фінансів видавало ліцензії на друкування бланків документів суворого обліку, ввезення в Україну бланків цінних паперів, документів суворого обліку, напівфабрикатів і паперів для їх виготовлення, хоча ліцензування цих видів діяльності не було передбачено законодавством. Міністерство транспорту продовжувало видавати ліцензії не на види підприємницької діяльності, ліцензування яких було передбачене ст.4 закону України “Про підприємництво”, а на кожну країну, до яких здійснювалось перевезення.
В столиці України м. Києві в райдержадміністраціях діяла хибна практика обов’язкового узгодження заяви на отримання ліцензій з районними органами санітарного і пожежного нагляду, податкової адміністрації, державним науково-правовим центром стандартизації, метрології та сертифікації, з управлінням у справах захисту прав споживачів, управлінням по координації роботи підприємств торгівлі та громадського харчування, з управлінням внутрішніх справ. Процедура узгодження документів для отримання ліцензії вимагала більш, як два місяці, що було незаконним і не сприяло розвитку підприємницької діяльності.
Для місцевих органів виконавчої влади ліцензування підприємницької діяльності було не що інше, як одне з джерел поповнення місцевих бюджетів або позабюджетних фондів шляхом схилення підприємців до перерахування певних коштів на створення місцевих благодійних фонів, на внесення різних сум на соціальний розвиток місцевих органів санітарного, пожежного нагляду, що є не інакше, як певна форма державного рекету і суперечить закону.
Міністерством промисловості не був розроблений і затверджений перелік хімічних речовин, виготовлення і реалізація яких ліцензується згідно з чинним законодавством. В зв‘язку цим до хімічних речовин були віднесені медикаменти, ветеринарні препарати, парфюмерно-косметичні товари та видавались ліцензії на їх виготовлення і реалізацію. Хоча в одночас постановою Кабінету Міністрів України в 17.05.94 р. № 316 право видачі ліцензій на виготовлення та реалізацію ветеринарних препаратів і медикаментів надане Головному управлінню ветеринарної медицини разом з Державною ветеринарною інспекцією, а Мінсільгоспроду, на реалізацію косметично-парфумних виробів, міським районним держадміністраціям, на виготовлення і оптову реалізацію медикаментів Держкоммедбіопрому. Органи державної виконавчої влади замість безумовного виконання законів та рішень Уряду України продовжували займатися “нормотворчою діяльністю” всупереч вимогам законодавства України “Про підприємництво”.
Про масштаби цих порушень свідчать такі факти, що ліцензійна палата при виконані своїх контрольних функцій за перший рік свого існування повернула до державного бюджету 12 млн. гривень (за результатами тільки однієї спільної перевірки, КРУ, Міністерства фінансів). Державним органам виконавчої влади надано рекомендацію щодо перереєстрації 10,6 тис. та анулювання 1460 безпідставно виданих ліцензій.
Концепцією розвитку державної системи ліцензування підприємницької діяльності за її видами, яка затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 23.09.96 р., було передбачено створення ефективної системи контролю за додержанням норм законодавства з питань ліцензування. Одним з напрямків її створення є відпрацювання механізму притягнення посадових осіб державних органів виконавчої влади до адміністративної відповідальності за порушення актів законодавства України, додержання яких є одним з основних обов‘язків державних службовців відповідно до ст.10 закону України “Про державну службу”. Хоча ця постанова і позитивно вплинула на процес ліцензування, але вона не вирішувала головних, проблем пов‘язаних з ліцензуванням підприємницької діяльності, бо рішення приймалося на рівні підзаконного акту і вже в силу цього не могло привести до корінних змін в цьому найболючому для підприємців питанні.
В цей час особливо гостро постало питання про ліквідацію обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності, зокрема в частині скорочення переліку видів діяльності, що підлягають ліцензуванню та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності, а також розробки нових механізмів значного спрощення порядку ліцензування при одночасному посиленні контролю з цим процесом з боку держави.
Насамперед треба ще раз згадати закон України “Про внесення змін та доповнень до закону України “Про підприємництво” прийнятий Верховною Радою 23 грудня 1997 року. До речі автором цього закону була ліцензійна палата України.
Щодо ліцензування, то ключовою є ст.4, закону яка регулює обмеження у здійснені підприємницької діяльності, а її суть випливає із змісту. Обмеженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки ті види діяльності, які безпосередньо впливають на здоров‘я людини, навколишнє природне середовище та безпеку. Тобто акцент обмеження робиться не на збільшення кількості видів підприємницької діяльності, як це робилося раніше “чим більше тим краще”, а на мінімум, який пов‘язаний із здоров‘ям людини, навколишнім природним середовищем та безпекою.
В законі наданий перелік тільки 40 видів підприємницької діяльності на які потрібна ліцензія, тобто у порівнянні з попереднім законодавством майже втричі зменшена кількість видів підприємницької діяльності, яка підлягає ліцензуванню.
Щодо порядку спрощення процедури ліцензування, то у розвиток вище згаданого закону Постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020, затверджене Положення про порядок ліцензування підприємницької діяльності.38
Основною метою змін в законодавстві, щодо порядку спрощення процедури ліцензування підприємницької діяльності є:
 |
По-перше це встановлення вичерпного переліку органів, які в межах своєї компетенції видають ліцензії на провадження певних видів підприємницької діяльності. В даному разі вимагається від органів, які видають ліцензії не перевищувати повноваженя на види діяльності, обмеження, яких не передбачено ст.4 закону “Про підприємництво”.
По-друге передбачено чіткий порядок видачі, переоформлення, зупинення, поновлення та анулювання дії ліцензії. Наприклад, для зупинення дії ліцензії передбачено тільки дві підстави: порушення ліцензійних умов і невиконання у визначений термін розпоряджень Ліцензійної палати або органу, що видав ліцензію. Щодо анулювання ліцензії, то воно можливе тільки у разі виявлення недостовірних відомостей в заяві і документах, передачі ліцензії іншій особі, повторного або грубого порушення ліцензійних умов.
По-третє законодавство робить акцент на відповідальності органу, який видає ліцензії за недотримання порядку їх видачі, а також за достовірність і повноту інформації при видачі ліцензії і відомостей про відповідних суб‘єктів підприємницької діяльності.
Таким чином зміни в діючому законодавстві по спрощенню процедури ліцензування для розвитку підприємницької діяльності можна в цілому оцінити як позитивні. Але воно має і певні недоліки. Так п. 7 Положення “Про порядок ліцензування підприємницької діяльності “ затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 3 липня 1998 р. № 1020 передбачає, що термін дії ліцензії не може бути менше ніж три роки, але цей термін встановлюється органом, що видає ліцензію. Тобто умови щодо терміну дії ліцензії диктує чиновник, а бажання суб‘єкта підприємницької діяльності при цьому не враховується. Що з цього випливає здогадатися не важко, а встановлення терміну дії ліцензії у судовому порядку неможливо.
Згідно п.8 Положення продовження дії ліцензії проводиться у порядку встановленому для її отримання. Необхідно знову до заяви збирати ті ж самі документи. А навіщо це робити, коли згідно п.4 цього Положення при отримані ліцензії всі подані документи заявником формуються в окрему справу. Достатньо було подати заяву про продовження дії ліцензії та сплатити збір, тому що вид діяльності не змінюється, а тільки продовжується термін дії ліцензії.
Було б доречним в законодавстві прописати і таку імперативну норму: “що органи, які видають ліцензії на здійснення окремих видів підприємницької діяльності передбачені законодавством, не можуть ставити як умову видачі ліцензій відрахування на користь будь-яких бюджетних установ, підприємств, організацій, позабюджетних фондів чи окремих осіб. Але відсутність такої норми в законодавстві в деякій мірі компенсується аналогічною, яка передбачена п. 11 указу Президента України “Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності” від 22.05.1995 р.39
3.3. Скорочення видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню.
Указом Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” одним із заходів по дерегулюванню підприємництва, передбачено скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню.
23 березня 1996 року був прийнятий закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності”.40 Закон зобов‘язує суб‘єктів підприємницької діяльності (резидентів і нерезидентів), які займаються діяльністю з роздрібної торгівлі на території України, з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами в іноземній валюті, кредитними картками, надання послуг у сфері ігорного бізнесу, одержати патент).
Торговий патент – це державне свідоцтво, яке посвідчує право суб‘єкта підприємницької діяльності або його структурного (відокремленого) підрозділу займатися вище згаданими видами підприємницької діяльності. Але він не засвідчує право суб‘єкта на інтелектуальну власність.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
