Быстрый поиск

Курсовая работа: Вивчення історичного роману у віршах "Маруся Чурай" Ліни Костенко в 11 класі

Дипломна робота

Вивчення історичного роману у віршах „Маруся Чурай” Ліни Костенко в 11 класі

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ДІВЧИНА З ЛЕГЕНДИ

1.1 Тема роману Маруся Чурай”

1.2 Образ мандрівного дяка в романі „Маруся Чурай”

1.3 Сценічне безсмертя „Марусі Чурай”

РОЗДІЛ ІІ. Вивчення роману у віршах ”Маруся Чурай” Ліни Костенко

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Історичний роман у віршах „Маруся Чурай” писався Ліною Костенко в роки вимушеного мовчання (16 років). Цей твір поетеси представляє в українській літературі рідкісний жанр. Певні антології можна знайти у Максима Рильського Марина” (1933 р.), „Любов” (1940 р.), „Мандрівка в молодість” (1944 р.). Проте багатоплановий історичний роман у віршах – новина в українській літературі, не тільки в ній, де на національному ґрунті проростають політичні, філософськ та естетичні проблеми.

Слід зауважити, що тема Марусі Чурай, коли дівчина отруїла свого зрадливого коханого, була досить поширеною в українській літературі: драма М.Старицького „Ой не ходи, Грицю...”, віршована драма В.Самійленка „Маруся Чураївна”, повість О.Кобилянської „В неділю рано зілля копала”. Образ піснетворки зустрічається і в творчості Левка Боровиковського „Чарівниця”, і в С.Руданського „Розмай”.

Працюючи над своїм романом, Ліна Костенко використала т скупі напівлегендарні відомості про піснетворку, які пробилися до нас крізь віки.

1974 року в Київському видавництві „Дніпро” вийшов збірник Дівчина з легенди Маруся Чурай”, де вміщено тексти пісень („Засвіт встали козаченьки...”, „Летить галка через балку”, „Віють вітри, віють буйні”, „Ой не ходи, Грицю...”, „Грицю, Грицю до роботи...”), що їх народна пам’ять припису легендарній полтавчанці.

Історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах „Маруся Чурай” справедливо названий критикою енциклопедією духовного життя України ХVІІ ст. Роман Ліни Костенко через минуле висвічує багато явищ сьогодення, проектуючи їх на майбутнє.

Відрадно, що за історичний роман у віршах „Маруся Чурай (1979) та книжку „Неповторність” (1980) письменниця у 1987 році удостоєна Державної премії ім. Т.Г.Шевченка.

Як бачимо, до образу легендарної співачки в українській літературі зверталися й до Ліни Костенко, але розробляли тему у виключно любовній площині, часто ще й сентиментальній. Ліна Костенко в центр свого твору ставить питання жертовного служіння співця своїй нації, навіть якщо нація не гідна поки що такого співця, інша річ, що цей співець її вивищить до свого рівня. До того ж авторка спокушає свою героїню, Марусю Чурай, до роздумів, важкої і ненаситної праці її інтелекту, її небуденних почуттів, її життєвого розуму і досвіду, примушує тяжко каратися за скоєні помилки і в той же час гідно зустрічати смерть і першого разу на еталоні, і другого, коли Марусю руйнують невблаганні сухоти.

По праву можна вважати, що вершиною творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах „Маруся Чурай”, де на національному ґрунт проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Історію кохання молодих людей Ліна Костенко розглядає в контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько шляхти, тих національних змін, що відбувалися в українському суспільстві в середині ХVІІ століття.

РОЗДІЛ І. дІВЧИНА З ЛЕГЕНДИ

1.1 Тема роману „Маруся Чурай”

Візьмемо до уваги одне принципове вихідне положення, без якого неможливо точно інтерпретувати образ героїні роману. Йдеться про те, що Ліна Костенко трактує Марусю Чурай, як дівчину, обдаровану геніальним мистецьким талантом, що означає надзвичайно тонку і багато в чому специфічну, не таку як в інших, духовну організацію. Треба сказати, що образи високообдарованих митців довол часто зустрічаються в художній літературі, проте далеко не завжди письменникам вдається з адекватною повнотою та глибиною відтворити їх. Справа в тому, що образ талановитого митця може бути створений тільки письменником, що волод адекватним талантом. У нашій літературі це під силу було Тарасу Шевченку (“Перебендя”, твори автобіографічної тематики з яких постає образ власне автора як митця). Серед інших українських письменників чи не найбільшу зацікавленість тематикою митця виявила Леся Українка. Образи талановитих митців вона творила з себе”, ґрунтуючись на самоспостереженнях, на самоосмисленні.

Дівчина з легенди – Маруся (Марина Гордіївна) Чурай, донька урядника Полтавського добровільного кінного козацького полку Гордія Чурая. Отого самого, що зарубав польського шляхтича, котрий похвалявся перед громадою, як славно він мордує українського хлопа. Отого самого, що втік із Полтави на Січ і став правою рукою гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка (в народ Бута). Отого самого, що під час бою під Кумейками 1637 р. Разом із Павлюком та ншою козацькою старшиною потрапив до рук польського коронного гетьмана М.Потоцького. отого самого, що через рік (1698) був по-звірячому страчений у Варшаві, а голова його красувалася на списі у Полтаві. Отого самого Чурая, котрого народ прославив у пісні, називаючи „сизим орликом”.

Донька Гордія та Горпини Кураїв увібрала в себе все краще, чим наділені були її батьки, увібрала у душу свою, у свій талант усе краще й від рідного народу. Ще змалечку дівчина була наділена, крім надзвичайної вроди, ще й величезним поетичним даром, бо могла, не стараючись і не напружуючись нітрохи, говорити віршами про звичайні, повсякденні, побутові речі. Вірші, за спогадами сучасників і очевидців, так і сипали з неї, рими добиралися легко й природно, маючи під собою багатюще народне джерело. Смерть батька стала очевидно, для дівчини тим поворотним моментом, коли дитячі словесні забавки вилилися у глибинну пісенність душі, у непереборну потребу творити, таку не сильну, як потреба живого дихати, чути, бачити мислити... А доля геніїв нашого народу, як правило, нелегка. Не раз людська підлота, заздрість, підступність, користолюбство трощили, нищили людські долі, топтали ніжний цвіт почуття. І через це пройшла Маруся: безвольний коханий Григорій Бобренко, що під впливом хижої й владолюбної матері залишає дівчину, в яку був закоханий іще з дитинства з якою разом виріс, і бере собі за дружину Ганну (Галю) Вишняк, племінницю Полтавського полковника Мартина Пушкаря, доньку осавула Федора Вишняка.

Маруся, що чекала Гриця з походу, зберігаючи йому кришталеву вірність, у розпачі звертається у своїх піснях то до Бога, то до людей, то до зрадливця – коханого, але долі повернути не може.

У творі Ліни Костенко отруєння Гриця – трагічна помилка, непорозуміння: героїня підготувала зілля для себе, а хлопець (там він не одружений, а тільки наречений) випадково випив. Пісні ж самої Чураївни, що крок за кроком розгортають перед нами трагедію покинутої, зрадженої, знеславленої дівчини, доводять інше. Сама пісня „Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці... розпачливим зойком зболілої, вистражданої душі, й обвинувачувальним актом призначення вбивці. Якщо пісні „Ішов милий горонькою”, „Болить моя головонька від самого чола”, „Засвіт стали козаченьки”, „Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає”, „Чи ти, милий, пилом припав”, „Шумить-гуде дібровонька” крок за кроком розгортають сторінки трагедії душі дівочої і ницості й зради душ юначої, то пісня „Ой не ходи, Грицю...” є логічним завершенням, крапкою у розвитку їх стосунків.

Доведена до відчаю, Маруся спробувала накласти на себе руки (кинулася із греблі у Ворсклу), але була врятована Іваном Іскрою, хлопцем, що безнадійно, без відповіді був закоханий у неї. А Гриць, не зважаючи на одруження, далі продовжував до неї ходити, люблячи, але знаючи, що за дружину не візьме, бо не дозволить мати. І потім, уже будучи одруженим (у романі цього немає), не полишає нещасну дівчину, ще більше вводячи її в неславу. І неможливість розплутати цей божевільний клубок людських стосунків і почуттів змушує Марусю до останнього, відчайдушного кроку – одним вчинком знищити причину своїх і його страждань. Що і було виконано.

В історичному романі у віршах „Маруся Чурай дівчину-отруйницю присуджено скарати „на горло” через повішання. Насправд факти свідчать, що була присуджена кара через „усікновення голови” (страшніше й жорстокіше!). І в останній момент, уже біля плахи, вірний козак Іван Іскра привозить від самого гетьмана Богдана Хмельницького наказ про скасування кари заборону надалі без гетьманової згоди карати будь-кого „на горло”.

Чураївна залишається живою, але вона вже мертва, душа вмерла разом із коханим і похована разом із ним, а тлінна оболонка довго на сім світі не затримається, бо тіло без душі – ніщо.

І ота пісня стала її останньою піснею, бо мертва душа шедеврів уже не створить. Історія зазначає, що після Грицевої смерті та суду, що засудив дівчину до смертної кари влітку 1652 р. Маруся Чурай прожила ще рік померла від сухот 1653 р. Так людська підступність і злоба погубила чарівний цвіт української піснетворчості, українську Сафо, як називали літературознавці, що прожила на світі неповних 28 років.

Та вічно молодими, нев’янучими, свіжими залишаються пісні, як і трагедія любові, вилити в них. Це саме та мить геніального осягнення, коли суто особисте, інтимне стає всезагальним, вселюдським, а краса душі і почуття сприймається на висотах національної культури. Одна із багатьох, , в той же час, одинока Маруся Чурай... Дівчина з легенди.

Про що ж цей роман? М.Бажан написав: Поема про кохання і безсмертя”. Можливо й так. На мою думку, тут інше завдання, інша проблематика, хоча, звичайно, є й тема кохання, й тема безсмертя. Головна тема роману – це доля митця. Митець піднімається над своєю добою, випереджає час, і доба не може його оцінити, тобто люди, бо нема ж пророка у власній вітчизні. Козаки співають Марусині пісні не задумуючись над тим, хто їх автор, а більшість – не вірить, що ці пісні склала дівчина.

Головну тему можна визначити й так: трагедія митця або митець і його доба. До неї тягнуться й інші теми: кохання і зради, тема сторичних змагань українського народу за часів Богдана Хмельницького, це й широка тема України, її історичної місії, ментальності її народу.

У романі – дві України: та, що бореться, і та, що ремигає, чеше язиками:

Якби ми ремигали, як воли,

Якби ми так чесали язиками,

то вже б давно Вкраїну віддали,

не мавши часу буту козаками.

Слід звернути увагу також на композицію рому. У романі 9 розділів, кожний має свій заголовок як сигнал до уваги й розуміння: „Якби знайшлась неопалима книга”, „Полтавський полк виходить на зорі”, „Сповідь”, Гінець до гетьмана”, „Страта”, „Проща”, „Дідова балка”, „Облога Полтави”, Весна, і смерть, і світле воскресіння”. Кожний розділ має свій сюжет, непослідовність сюжетної канви тримає читача у постійній напрузі, а це дуже важливий чинник для розуміння задуму й ідеї твору.

1.2 Образ мандрівного дяка в романі „Маруся Чурай”

Важливим для повноти і цілісності образу України доби Хмельниччини є розділ “Проща”, який не тільки розширює просторове зображення нашої землі, а й виражає складну гаму думок, пов’язаних з осмисленням історії народу.

Ліна Костенко вводить досить поширений у нашій літературі тип мандрівного дяка. Увівши в роман образ мандрівного дяка, Ліна Костенко отримала змогу показати тогочасну Україну очима людини освіченої, думаючої, схильної до осмислення як тогочасних реалій, так і нашої історії на вищому, сказати б, духовному рівні. Письменниця зовсім недаремно звела на одній дорозі мандрівного дяка і Марусю Чурай. Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникла взаємна приязнь. Їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються. Дяк, обійшовши мало чи не пів-Європи, мав набагато більший життєвий досвід, та й загальна освіченість у нього вища, ніж у Марусі. Але й Маруся не тільки вдячна слухачка бачення і розуміння дійсності є художньо-емоційним, сказати б, тонко естетичним, а тому й глибоким і точним в оцінювальному плані.

Мандрівний дяк розповідає Чураївні, що на цій землі ніколи не було спокою, що “тут споконвіку скрізь лилася кров”. Йшли по місцях, де постійно спалахували повстання доведеного до відчаю народу, – ось тут, показує дяк, “відступало військо Остряниці”, а тут “скрутили Наливайка і віддали на мученицьку смерть”. Найбільшого лиха цій землі завдав польський магнат Ярема Вишневецький, якому належала Лубенщина. Це був страшний “руйнатор України”, “упир з холодними очима; пихатий словом і чолом”.

У “Прощі” багато йдеться про Єремію Вишневецького, і це не випадково. Показ цього польського магната дає змогу поетесі не тільки унаочнити лихо, яке терпів український народ від чужоземних колонізаторів, а й виразити тему національної зради – одну з найважливіших у її творчості. Вишняк і Горбань – типи українців, яким фактично чужі національні інтереси. Поки що це внутрішнє, доволі прихован зрадники, які при певних обставинах можуть стати зрадниками явними.

Ярема Вишневецький був онуком Дмитра Вишневецького, який представляв галузь України княжого роду був першим відомим в історії козацьким отаманом, що згуртовував козаків на захист України від татар і турків. Потрапив у турецьку неволю, був страчений у Царгороді. У народі він був знаний як Байда. Це про нього йдеться у відомій думі. Його внук Ярема уже був полонізованим, вважав себе поляком і став, як говориться в романі, “мучителем власного народу”, його “кривавим катом”. З Лубенщини був вигнаний повстанцями Богдана Хмельницького:

Тікав по трупах Єремія звідси.

Та все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишився слід –

козацьких тіл кривавий живопліт.

Усі тут гибли, винні і невинні.

Лишились тільки села удовині.

На жаль, Єремія Вишневецький – далеко не одинокий в українській історії випадок зрадництва: багато українських родовитих шляхтичів залишили свою віру, прийняли католицтво вірою-правдою служили польським королям. Але в історії добре відомо, що тільки Богдану Хмельницькому вдалося побудувати державу, як багато хто з колонізованих українських шляхтичів згадував своє походження і йшов на службу до Богдана.

Повернемося до питання про сучасне звучання історичного роману Ліни Костенко. При цьому обов’язково врахувати особливості часу, коли творилась “Маруся Чурай”.

Жорстокість Яреми Вишневецького дуже нагадує яничарську жорстокість багатьох “рідних україножерів, яких чимало було вже в нашій новітній історії:

Чи не тому такий Ярема й лютий,

ладен цю землю трупами змостить,

що кожна тут осиченька над шляхом

йому про Юду листям шелестить?

Атмосферою застійних років була породжена й інша тема, що виразно зазвучала в “Прощ йдеться про свідому втечу багатьох тогочасних митців від “гарячих” проблем власне національного життя.

Усе комусь щось пишуть на догоду,

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

Ліна Костенко не полишає тему історичної пам’яті, варіює, повертає врізнобіч, заглиблюється в неї, немовби намагається вичерпати її – настільки відчуває її важливість. Привід для нової варіації теми знайшовся при описі відвідин дяком і Марусею печер, де вони споглядали святі мощі. По-різному характеризує мандрівний дяк святих Києво-Печерської лаври. Дуже прихильний до “найславетнішого з дідів Нестора-літописця. До інших же, наприклад, до Нестора-Некнижного, подвиг якого у тому, “що завжди був на всіх богослужіннях, а й разу, ти скажи, не воздрімав чи ж до Сисоя, “що хіть свою презміг, щодня ходив до річки у веретт роздягався з голови до ніг, щоб комарі кусали в очереті”, ставиться іронічно. При цьому висловлює вельми єретичну як для релігійної людини думку:

– Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій мученики віри.

А Байда що, від віри відступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь –

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?

Для нас, теперішніх, у цих рядках є глибокий смисл. Чи ж справді наша історична пам’ять буде неповноцінною, коли ми заповнимо її образами багатьох істинних героїв нашої національної історії. Бо ж через відомі причини їх так мало у нашій пам’яті... А якщо і знаємо їх імена, то до самих образів цих істинних страдників нашої національної ідеї ми недостатньо наближені. Для багатьох з нас вони ще не святі, хоч заслуговують на таку високу пам’ять.

Страницы: 1, 2