Шпаргалка: Політологія. Політичні системи в Україні
Поряд з необхідністю теоретичного обгрунтування сучасна Е. стосовно сусп.-політ, розвитку України має повсякденно вирішувати ряд буденно-практичних завдань, зокрема: виявивши стад соціоцивілізаційної зрілості народів-етносів, забезпечувати соц.-політ. умови для їхнього послідовного просування в напрямку подальшого етноіст. і соц. прогресу; сприяти всім народам-етносам в автохтонному розташуванні на геополіт. площині нинішньої д-ви у максимальній адекватності до їхніх колишніх етноплацент і ет-ноойкумен; культивувати позитивні етновалентні симпатії й уподобання народів-етносів і сприяти їм у налагодженні консенсусу і загальногромадян. злагоди; виробляти загальногуманні критерії оцінки і вирішення т.зв. «історичних несправедливостей» стосовно окремих народів-етносів країни, що заподіяно в минулому (насильницьке роздержавлення, агресивні війни, ініціація конфліктів, тер. анексії, майнові контрибуції, депортації і т.ін.); забезпечувати умови для реалізації всіма народами-етносами країни загальнолюдських прав громадянина і етнічності у внутрішньодерж. і міжнароднозовн. стосунках з ін. етноіст. і політ, суб'єктами.
Економічна політика держави в умовах переходу до ринку
Економічна політика — це свідома, цілеспрямована діяльність державних органів, політичних партій та суспільних організацій в економічній сфері, що здійснюється в інтересах суспільства.
Економічна політика держави ма кілька завдань:
• здійснювати регулювання економіки в нтересах соціальних груп, які мають політичну владу;
• зв'язувати, зрівноважувати економічні інтереси як тих соціальних груп, які мають політичну владу, так тих, які не мають її;
• забезпечувати функціонування ус соціально-економічної системи в цілому (грошовий обіг, енергетика, будівництво, екологічні проблеми, інфраструктура);
• встановлювати і розвивати взаємовигідні економічні зв'язки з іншими країнами, захищаючи економічн нтереси власної країни.
Які ж зміни необхідно здійснити в економіці, щоб забезпечити перехід до ринку? Це насамперед створення змішано економіки, впровадження різних і рівноправних форм власності, а для цього підтримка підприємництва, роздержавлення, приватизація та розвиток конкуренції. Ефективне функціонування ринку можливе лише за умови, коли основна частина товаровиробників (підприємств, організацій) мають свободу господарської діяльності й підприємництва. Вони повинні не за наказами, а самостійно визначати, як використовувати те, що їм належить, самостійно вирішувати, що і як виробляти. Вони самі вибирають постачальників сировини, обладнання, напівфабрикатів, зв'язуються зі споживачами, домовляються про ціни. Товаровиробники вільно розпоряджаються своїм прибутком, що залишається після сплати податків.
Поряд зі створенням нових підприємств повинно відбуватися роздержавлення існуючих. Це не обов'язково перехід до ндивідуальної власності, можлива передача або продаж державної власності трудовим колективам, кооперативам, акціонерам. У результаті створюється власність колективного підприємства, товариства, кооперативу, акціонерного товариства. Колективи можуть не тільки купувати, а й орендувати державні підприємства майно. Оренда зумовлює передачу орендодавцем орендарю права користуватися й розпоряджатися його власністю на певний термін і за відповідну оплату.
Можуть також створюватися підприємства, що є власністю громадських та релігійних організацій, іноземних громадян та фірм, а також змішані підприємства. Водночас у державній власност залишаються підприємства, які мають особливо важливе значення для життєзабезпечення населення країни або окремих регіонів.
Усім товаровиробникам, незалежно від форм власності підприємств, має бути гарантована повна самостійність, свобода підприємництва, невтручання органів державного управління в їхню роботу. Важливо також заохочувати конкуренцію поміж ними, розробити ефективні антимонопольні заходи, підтримувати мережу малих та середніх підприємств. Основою економічних відносин мають стати взаємозв'язки самостійних підприємств — головних суб'єктів ринкових відносин.
Один з найважливіших заходів на шляху до ринку — земельна реформа. Вона спрямована на те, щоб зробити селянина справжнім господарем на землі й власником результатів своєї праці. Цьому сприятиме розвиток різноманітних форм власності, створення однакових умов для розвитку як колективного, так і індивідуального, сімейного, орендного та приватного господарств. Адміністративні органи державного управління сільськогосподарським виробництвом треба ліквідувати, що виключить диктат та адміністрування, дасть селянину можливість вільно вибирати способи господарювання.
Суттєві зміни на шляху до ринку відбуваються в ціноутворенні. Невід'ємним елементом ринково економіки є вільні ринкові ціни, які визначаються попитом та пропонуванням. А щоб перехід до таких цін був найменш болісним, необхідно на цей час зберегти фіксовані ціни на кілька видів життєво необхідної продукції.
Складовою частиною заходів переходу до ринку є також реформа банківської системи, спрямована на створення самостійних комерційних банків, а також на становлення в країні економіки відкритого типу, що функціонує у взаємозв'язку і в змаганн з економікою інших країн.
Ринкові відносини дозволяють поєднувати ефективну систему економічного примусу до раціонального господарювання і випуску продукції вищої якості з максимальною свободою учасників у виборі форм та методів економічної діяльності. Ніхто не стане вирішувати за товаровиробника, що і як виробляти, ніхто не стане нав'язувати йому способи дій. Людині й колективу їхня власна вигода видніша, а помилки призведуть до втрат власного капіталу. Це привчатиме до ощадливості й економічної відповідальності.
Проблеми економічної політики України на сучасному етапі
Ринкові реформи в Україн натрапили на великі труднощі й перешкоди, які не дають досягти бажаних результатів. П'ять років економіка України перебуває в глибокій економічній кризі. Виробничий потенціал скоротився майже вдвічі. Різко впав життєвий рівень більшості населення України, неприпустимих меж досягла майнова диференціація. В цій складній ситуації й виникла потреба у певній корекції моделі економіки України перехідного періоду, що була внесена Президентом України Л.Кучмою. Корекція економічної політики не стосується її стратегічних настанов. Незмінними залишаються її базові позиції.
Перша — ринкова трансформація економіки. Друга — здійснення цього процесу прискореними темпами попри вс протидії. І, нарешті, третя — пріоритетність фінансової та грошово стабілізації. Серед визначальних завдань корекції реформ — запровадження дійових механізмів стимулювання виробничого процесу, здійснення активної промислово політики, структурних перетворень, відновлення інвестиційних процесів, посилення регулюючої функції держави та її органів управління.
Одним із найважливіших напрямків економічної політики в Україні є процес активного роздержавлення та приватизації. Для цього необхідне ствердження ринкової багатоукладно (змішаної) економіки, що базуватиметься на принципах демократизації власності, створення рівноправних умов для всіх її форм — державної, приватної, колективної.
З цією метою потрібне здійснення ніціативно швидкої, керованої державою широкомасштабної корпоратизації та приватизації державних підприємств. Це не лише основа роздержавлення та ринково трансформації адміністративної економіки, а й визначальний засіб для забезпечення радикальних перетворень у соціальній структурі суспільства формування якнайбільшого прошарку реальних акціонерів — власників функціонуючого капіталу, зокрема, працюючих власників, а також середнього класу основи реального поглиблення економічних реформ. Здійснювана у попередн роки політика повзучого роздержавлення та корпоратизації себе повністю скомпрометувала. В ній зацікавлений лише тіньовий капітал. Така політика є деструктивною і тому не відповідає інтересам національної економіки.
В нашій держав необхідно створювати сприятливі економічні і правові умови для швидкого розвитку малого і середнього бізнесу, але не за рахунок штучного подрібнення великих промислових і аграрних підприємств.
Одним із провідних напрямків економічної політики в Україні 1 виступає активна банківсько-фінансова, цінова, податкова політика та подолання інфляції. Реформою фінансової системи має бути передбачений реальний поділ фінансової та кредитної систем країни, реальне розмежування фінансів держпідприємств та держбюджету, розробка зведеного балансу фінансових ресурсів держави, децентралізація державних фінансів, здійснення заходів для перебудови системи оподаткування в напрямку її подальшо лібералізації і децентралізації і створення на цій основі механізмів стимулювання виробництва, здійснення ефективних заходів для налагодження системи вірогідного фінансового обліку, державної звітності та своєчасної сплати податків.
Ефективна ринкова економіка може бути створена в Україні тільки на основі стабільно функціонуючої національно грошової системи з чітко діючим механізмом регулювання банківських і фінансових структур. Ось чому надзвичайно важливим заходом стало здійснення восени 1996 p. так довго очікуваної грошової реформи в державі з впровадженням стабільно грошової одиниці — гривні. Проте щоб ефективно виконувати свою роль, грошова одиниця має базуватися на міцному валютному резерві і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішньому ринках. Тільки стабільні гроші можуть надійно стимулювати зростання, структурне і якісне оновлення економіки держави.
В державі мають бути здійснен радикальні заходи щодо подолання найбільшого зла в національній економіц масової несплати податків.
Сьогодні в умовах надзвичайно глибокої кризи в Україні особливого значення набуває такий напрямок економічної політики, як управління економічними реформами. Глибоке реформування структури державного управління, рішуче підвищення рівня керованості всіма ланками економічного процесу — одне з найважливіших завдань органів законодавчої та виконавчої влади.
Необхідно здійснити систему заходів для структурної перебудови діючої системи управління економікою. Галузевий принцип управління себе вичерпав. Нині всі галузеві міністерства фактично перетворилися в гальма економічних реформ. Вони значною мірою втратили управлінські функції й не впливають реально на стан справ в економічному житті. Все це визначає необхідність, з одного боку, структурної перебудови діючо системи економічного управління, приведення її у відповідність з реаліями економічних перетворень, з іншого — перенесення значної частини функцій управління як економікою, так і соціальною сферою в регіони. Зараз урядову політику з цього питання спрямовано на забезпечення суттєвого підвищення як функціональних повноважень, так і відповідальності обласних виконавчих структур в управлінні економікою регіонів.
Політика глобальні проблеми сучасності.
У другій половині нашого століття людство натрапило на проблеми, від вирішення яких залежить подальший соціальний прогрес. доля цивілізації. Ці проблеми отримали назву глобальних (від лат globus — Земна куля). Визначальною особливістю цих проблем є їхня комплексність, системність та загальний характер, зумовлені зростаючою єдністю сучасного світу, тенденціями до посилення взаємозв'язку і взаємозалежності існуючих економічних і політичних структур.
До глобальних політичних проблем сучасності належать:
1. Виживання людського роду, тобто самозбереження життя світового співтовариства, захист цивілізації від загибелі, самознищення.
2. Планетарна відповідальність усіх народів, націй, держав, класів, політичних партій, соціальних груп, індивідів за пом'якшення й вирішення глобальних проблем.
3. Обов’язковість широкого міжнародного співробітництва у вирішенні глобальних політичних проблем. Це означає неможливість такого вирішення силами одн країни і навіть групою країн. Здійснення такого співробітництва доведено практикою.
Для зручності наукового аналізу глобальні проблеми класифікуються за групами: глобальн військово-політичні проблеми; глобальні політико-економічні проблеми; глобальн соціально-політичні проблеми.
Напередодні XXI ст. нтенсивне зростання глобальних соціально-політичних проблем неминуче веде світову цивілізацію до катастрофи. В такій ситуації питання врятування життя на планеті, виживання людства набуло пріоритетного значення. На попередніх етапах сторії не виникала потреба самозбереження людства — воно вважалося вічним. На сучасному етапі розвитку науково-технічної революції з'явилися чинники, що загрожують відтворенню і продовженню життя людства, самим умовам існування людського роду взагалі. Піклування про збереження цивілізації є першою необхідністю, як і потреба людини в засобах підтримання фізичного існування. Задоволення ц корінної потреби перетворилося в загально-людський інтерес.
Один з ефективних способів запобігання загибелі всього живого на планеті — комплексне вивчення, узагальнення й поширення національного й міжнародного досвіду як основа пошуку нових, різноманітніших форм і засобів вирішення глобальних проблем, передавання такого досвіду майбутнім поколінням. До того ж важливим є як позитивний, так негативний досвід.
Практика світового політичного життя засвідчує, що людство багато зробило для того, щоб упродовж кількох десятиріч від дня створення атомної бомби світ не було втягнено в ядерну війну. Однак реальна ситуація в період переходу до третього тисячоліття складається так, що сили прогресу ще не в змозі встановити вічний мир, а сили реакції вже не можуть штовхнути людство в ядерну прірву, тому що, з одного боку, цьому протидіє могутній планетарний антивоєнний потенціал, а з іншого неминуче загинуть і самі палії війни. Рух прихильників миру на всіх континентах багато зробив для того, щоб перервати роковий цикл «війна — мир — війна», його досвід має стати політичним здобутком нинішніх і майбутніх жителів планети.
Щоб врятувати світ, нейтралізувавши найнебезпечніші тенденції розвитку цивілізації, слід відмовитися від тактики «перегравати один одного» в процесі світового снування. Треба обстоювати право народів на суверенний вибір напрямів розвитку, право людини на соціальну справедливість. Прогресивним силам світово співдружності слід дедалі активніше виступати послідовними носіями ідей миру, роззброєння та виключення термоядерної війни з життя людства. За цих умов прогресивні сили світу повинні боротися не просто за відвернення війни, а ставити за мету створення міжнародного порядку, який дав би змогу звільнитися від панування військової сили, встановити добросусідство і співробітництво народів, налагодити широкий обмін усіма цінностями політичного й культурного надбання людства.
Світовий соціально-політичний досвід показує ієрархічність, неоднозначність загальнолюдських завдань. До цього часу головною була реалізація глобальних військово-політичних завдань. Це пов'язано не тільки з тим, що світова війна відкинула б людство в небуття, а й з необхідністю вивільнити з ненажерливої гонки озброєнь величезні матеріальн та інтелектуальні ресурси для вирішення глобальних політико-економічних політико-екологічних цілей. Але це зовсім не означає суворої черговості у розв'язанні глобальних проблем. Уже зараз з'являється тенденція виходу на перший план світових політико-екологічних проблем. «Завойовуючи» природу, люди підривали природні основи власної життєдіяльності, стабільності світових екологічних систем, зменшили біологічну різноманітність на планеті.
Відтак різко погіршився стан навколишнього середовища. Самі лише економічні збитки від забруднення навколишнього середовища обчислюються щороку багатьма мільярдами доларів, а про соціальні, політичні, естетичні та інші види втрат годі й казати. Виникла світова екологічна загроза, причому не лише теперішньому, а й майбутнім поколінням людей. Головний спосіб розв'язання політикоекологічних проблем — така організація виробничої та невиробничої діяльності людей, яка забезпечила б нормальний екологічний розвиток — перетворення навколишнього середовища в нтересах усього людства і кожної людини. Соціальна практика свідчить, що зусилля світової співдружності слід скеровувати одночасно, паралельно на реалізацію всіх блоків загальнолюдських завдань в єдиному пакеті, в процес такої діяльності буде враховуватись і їхня супідрядність.
Світовий політичний процес
Форма функціонування політ, системи сусп-ва, яка еволюціонує в просторі й часі. П.п. е одним із сусп. процесів і відрізняється від правового, екон., ідеолог., духовно-культурного та ін. процесів своїми якісними характеристиками: він с визначенням конкретного, з кінцевим результатом процесу певного масштабу (напр., формування певної партії, проведення виборів і т.ін.); відображає реальну взаємодію суб'єктів політики, яка здійснюється не відповідно до намірів політ, лідерів або програм партій, а в результаті дії багатьох різнорідних внутр. і зовн. факторів; показує, як індивіди, соц. групи, ін-ти влади з усіма своїми стереотипами, цілями, забобонами взаємодіють один з одним і з д-вою, реалізуючи свої соціальні специф. ролі та функції: являє собою сукупність дій нституалізованих і неінституалізованих суб'єктів політики щодо реалізац своїх специф. функцій (дисфункцій) у сфері вла-ди і в кінцевому підсумку забезпечуючих розвиток (або занепад) політ, системи.
За значущістю для сусп-ва тих або ін. форм регулювання політ, відносин П.п. поділяються на базові і периферійні. Базові П.п. характеризують способи включення широких соц. верств населен-ня у відносини з д-вою, форми перетворення інтересів та вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політ, еліти, підготовки й висування лідерів і т.ін. У цьому розумінні базові П.п. можна розглядати як процес участі і держ. управління (участь у прийнятті рішень, у законодавчому процесі та ін.). Периферійні П.п. відбивають динаміку формування окремих політ, асоціацій (політ, партій, груп тиску та інш.), розвиток місцевого самоврядування, а також ін. зв'язки й відносини у політ, системі сусп-ва, які, проте, не справляють впливу на домінуючі форми і способи реалізації влади. З зміною форм, методів і функцій, які використовуються ін-тами держ. управління, змінюються й самі базові і периферійні П.п. У зв'язку з цим розглядаються три режими проходження П.п. Перший - це режим функціонування, який не виводить політ, систему за рамки взаємовідносин громадян та ін-тів держ. влади, що склалися на даний час. У цьому режимі П.п. відображають просте відтворення структурами влади рутинних, щораз повторюваних відносин між елітою та електоратом, політ, партіями, органами місцевого самоврядування. Другий режим проходження П.п. - це режим розвитку, який означає, що структури й механізми влади виводять політику д-ви на рівень, який дозволяє адекватно відповідати на нові соц. вимоги населення та поклик часу. Такий характер політ, змін означає, що ін-ти держ. влади, правлячі кола зрозуміли цілі, знайшли методи управління, відповідні змінам, які відбуваються в соц. структурі сусп-ва, а також змінам у співвідношенні політ, сил всередині країни й на міжнар. арені. Третій режим проходження П.п. - це ^режим занепаду, розпаду політ, цілісності, коли відцентровісили й тенденції піднімаються над інтеграційними" Г приводять до розвалу даного режиму правління. Внаслідок цього рішення, які приймаються правлячою елітою, втрачають здатність управляти сусп-вом і регулювати соц. відносини, а сам політ, режим втрачає стабільність і легітимніоть. Результати П.п. залежать від сукупності незалежних (об'єктивних щодо нього) змінних (наявність ресурсів; сприятливих або несприятливих умов; зовн. оточення;
втручання неочікуваних, випадкових факторів і т.ін,), а також від залежних змінних, наявних у самому П.п., обраних засобів, способів, методів, виконавців та відносин між ними і т.ін. Більша частина незалежних змінних може і повинна бути врахована в проекті П.п., так само як і залежних, однак саме ця друга група факторів більше за все здатна порушити П.п.
Підвищена динаміка екон., соц., культурного життя сучас. сусп-ва вимагає все більшо організованості, чесності, відповідальності і завершеності П.п., продумано концепції, ретельного відбору і узгодження елементів та чіткого виконання концептуальних положень і програмних вимог.
Політика та міжнародні відносини.
Політична наука, спираючись на дані інших наук, здійснює комплексний підхід до вивчення міжнародних відносин з позицій їхньої практичної організації, якомога оптимальнішого використання існуючих можливостей та наявних засобів.
У сучасній політології склалися два концептуальних напрями дослідження і тлумачення сутності міжнародних відносин — традиціоналістський та модерністський. Згідно з першим сутністю міжнародних відносин є взаємодія держав, а головний засіб здійснення — дипломатія. Для багатьох представників традиціоналістського напряму (Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман та н.) царина міжнародних відносин є ареною вічного, неминущого суперництва їх учасників, яке зумовлене природною схильністю останніх до насильства й жагою влади.
Тому найперше, до чого звертаються дослідники міжнародних відносин, — це проблеми конфліктів, хнє коріння, причини виникнення та шляхи розв'язання, проблеми війни і миру, розвитку співробітництва між країнами та народами.
У межах традиціоналістського напряму значною мірою залишалися і вітчизняні рефлексії з приводу міжнародно політики. Вони виходили з однобічних ідеологічних засад, з бачення міжнародних відносин тільки як невпинної боротьби їх учасників. Такі погляди призводили до спрощеного тлумачення подій та процесів міжнародного життя.
Сповідування конфронтаційно деології стає на заваді розвою міжнародного співробітництва, розширенню світових зв'язків.
У другій половині XX ст. формується модерністський стиль сприйняття міжнародних відносин і політики. Його представники виходять з того, що міжнародні відносини є не лише цариною міждержавних стосунків, що коло суб'єктів розширюється за рахунок різноманітних приватних ініціатив, неурядових громадських організацій тощо. "Модерністам" (М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Се-пін та ін.) властиве прагнення застосувати до вивчення міжнародних відносин і політики новітні математичн методи й методики, які містяться, зокрема, в теорії ігор, теорії систем, теор ймовірності тощо.
У 90-ті роки модерністськ методологічні настанови "прориваються" і на кін вітчизняно політичної науки та практики. Значною мірою цьому сприяла інтенсивна деідеологізація, декомунізація суспільного життя на теренах колишнього СРСР. Модернізму властива прагматична спрямованість. Взагалі прагматизмом (від грец. pragma — справа, дія) називають пізнавально-практичну позицію, що грунтується на схильності визнавати мірилом істинності знання його практичну цінність, зручність, те, наскільки воно сприяє досягненню успіху в діяльності.
Новітні методи й методики дали змогу досягти певних успіхів у поглибленні знань про міжнародні відносини, відпрацювати нові форми та процедури взаємодії. Орієнтація на оптимальні способи й шляхи досягнення мети сприяла піднесенню ефективності практичних зусиль. Проте вона ж призводила до ігнорування загальних соціальних закономірностей, що обмежувало вивчення предмета "відстеженням" плину політичного життя, пошуком прийомів оперативного й дійового втручання у нього. Такий підхід не сприяє створенню загальної теорії міжнародних відносин, яка б уможливила їх цілісне, глобальне осягнення. Головним для модерністів є дослідження окремих компонентів міжнародного життя, приміром прийняття зовнішньополітичних рішень, їх оптимізація. Тривалий час наука про міжнародні відносини фактично була зведена до вивчення поведінки окремих суб'єктів цих відносин, зовнішньої політики окремих держав. Увага дослідників була зосереджена на аналізі національних нтересів, численних критеріях та ознаках національної могутності, сили тощо.
Безперечною і очевидною є плідність прагматичного, модерністського підходу до вивчення міжнародної політики, виявлення якомога оптимальніших способів досягнення мети. Проте видається хибним здійснюване в межах модерністської течії заперечення того, що міжнародна політика часто постає зіткненням інтересів великих груп людей, відбиттям певних спонтанних тенденцій, що її сюжети бувають непередбачуваними, а параметри невимірюваними.
Наприкінці 60-х — на початку 70-х років у науці й політичній практиці відбувається поступове подолання уявлень про міжнародні відносини як про звичайну сукупність зовнішніх політик окремих країн і формується розуміння її як цілісної системи, функціональної єдност складових компонентів. Ця тенденція може бути зрозумілою як певне поєднання, сполучення того, що є плідним у традиційному напрямку, з перевагами модерністського підходу. Ось кілька дефініцій (визначень) міжнародних відносин, зроблених у межах цього синтезованого підходу:
"Всі форми обміну діяльністю, які є предметом відносин між державами (правові, наукові, техніко-виробничі й багато інших), аж до індивідуального спілкування, утворюють міжнародн відносини" (І. І. Кравченко).
Міжнародна політика — це система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами і групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.
Поряд з терміном "міжнародна політика" вживають й інші схожі визначення, які виглядають синонімами, але мають власне, специфічне смислове навантаження. Це насамперед поняття "міжнародні відносини". Воно ширше, ніж поняття "міжнародна політика", означає не лише політичні, але й інші (економічні, соціальні, культурні тощо) зв'язки між суб'єктами міжнародного спілкування. І у політичних документах поняття "міжнародні відносини" застосовують, коли треба підкреслити офіційний характер зв'язків між країнами на відміну від позаурядових, громадських або особистих контактів та ініціатив.
Міжнародн відносини це продовження за умов міжнаціонального спілкування тих суспільних взаємин, що вже склалися на національному грунті у межах конкретної держави. Вони охоплюють усі різновиди громадських і приватних, політичних та інших відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами чи ідеями.
Історично першими були і тривалий час залишалися пріоритетними такі цілі учасників міжнародних взаємин, які пов'язані з територіально-економічними зазіханнями. У нинішньому столітті, приміром, гегемоністські прагнення великих держав утілювалися в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, часом залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів. У зв'язку з цим до цілей і завдань міжнародної політики слід віднести також протистояння держав іноземному впливові, об'єднання зусиль для спільної протид такому втручанню. Так, національно-визвольні та антиколоніальні рухи залежних у минулому країн і народів не тільки були суто внутрішньополітичною справою, а й мали міжнародно-політичне звучання.
За останн десятиліття до структури цілей і завдань міжнародної політики дедалі активніше входять такі, як участь у міжнародному поділі праці й пов'язаному з ним обмін товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винаходами та духовними цінностями; спільне розв'язання глобальних проблем сучасного світу (захист довкілля, боротьба з хворобами, наркоманією, злочинністю тощо); захист прав людини, колективне забезпечення міжнародного миру.
Нація
Нація (від лат. natio - народ) -тип етносу, соц.-екон. і духовна спільнота людей з певною психологією свідомістю, виникнення яких відбулося історично і яким властива стійка сукупність сутніс-них характеристик. Різні наукові школи пропонують власний соц.-філос. політико-географ. перелік таких характеристик:культурно-исихолог. особливост людей, об'єднаних спільною долею; мову, звичаї, культуру, релігію; політ, неполіт. інституції: історію, з якою вони себе ідентифікують; певну територію.
Існують й альтернативні точки зору (П.Сорокін): Н. є штучною конструкцією, складність і різнорідність яко не дозволяють вбачати у ній стійку сусп. структуру, а процес її тимчасового об'єднання відбувається вимушено під впливом сукупної людської діяльності. Проте більшість науковців до сутнісних ознак Н., як правило, відносять спільність території, мови, культури, екон. зв'язків, психічних особливостей, само-ідентифікації тощо.
Важливою особливістю формування Н. є об'єктивний процес утворення нац. д-в у різних формах їх політ, організації і міри самостійності (Ф.Енгельс, К.Ка-утський, М.Вебер). На такій методолог. основі виникла політ. теорія Н., яка трактує останню насамперед як політ, спільноту, котра має власну д-ву або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її ут-ворення чи відродження. Якщо протягом тривалого часу політ. наука Заходу вважала Н. лише ті людські спільноти, як вже мали власні д-ви, то останнім часом до них почали відносити і ті народи. які вели і ведуть боротьбу за їх створення. Отже, політ, теорія визнає Н. як політ, спільноту, яка об'єднує всіх громадян д-ви незалежно від їх етнічного, соц. походження, культурно-мовних та ін. особливостей.
Політологія як наука. Предмет політології. 1
Роль політики в політичному житті суспільства. 3
Політологічні школи світу.................... 5
Політичне життя суспільства................. 8
Політика як вид регулювання суспільних видносин 10
Політика як наука і мистецтво............ 12
Політична свідомість і політична культура. 15
Політичний конфлікт........................... 17
Розвиток політичної думки в україні.. 19
Політичні концепції українських мислителів 20-го сторіччя 22
Державна влада і концепція розподілу влади. 29
Проблема парламентаризму............... 31
Інститут президентства........................ 32
Органи виконавчої влади.................... 33
Вебер: про особливості влади............. 34
Моделі та форми демократії............... 35
Політична система суспільства........... 37
Держава в політичній системі суспільства 39
Політичні партії та партійні системи.. 40
Громадські організації та рухи........... 42
Політична ідеологія............................. 43
Консерватизм. Неоконсерватизм........ 44
Лібералізм та неолібералізм............... 46
Соціалістична ідеологія....................... 48
Соціал-демократизм............................ 49
Релігійно-клерикальні концепції суспільного розвитку 50
Релігія і політика.................................. 51
Збройні сили........................................ 52
Технології і антитехнології в політичному процесі в умовах міжпартійного суперництва.............................................................. 53
Проблеми формування і функціонування політичної влади в україні 55
Політична еліта.................................... 57
Лідерство.............................................. 59
Етнонаціональна політика................... 61
Економічна політика держави в умовах переходу до ринку 62
Проблеми економічної політики україни на сучасному етапі 64
Політика і глобальні проблеми сучасності. 66
Світовий політичний процес............... 68
Політика та міжнародні відносини..... 69
Нація..................................................... 71
[1] Це питання поставляється на умовах as is