Шпаргалка: Політологія. Політичні системи в Україні
Правовий статус П. регулюється конституціями і спец. законами відповідних країн. П., як правило, обирається населенням або парламентом. У різних країнах по-різному визначається обсяг його повноважень. Це впливає на характер відносин між законодавчою і виконавчою гілками влади і класифікацію форм правління сучас. д-в. У президент, республіках (США, Росія, Швейцарія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран, Ірак тощо) П., як глава д-ви, одноособове або з наступним схваленням парламентом формує склад уряду і керує його діяльністю. У напівпрезидент. (президентсько-парламент. чи парламентсько-президент.) республіках (Франція, Фінляндія, Україна тощо) П. пропонує склад уряду, в т.ч. кандидатуру прем'єр-міністра, на затвердження парламенту, керує діяльністю уряду але під більшим контролем з боку парламенту, ніж у президент, республіках. У парламент, д-вах (Німеччина, Італія тощо) уряд формується виключно парламентом і підзвітний тільки йому, П. має обмежені правові можливост впливати на склад уряду і його практичну діяльність.
На П., як правило, покладаються так функції: вироблення і здійснення внутр. і зовн. політики д-ви; забезпечення законності, прав і свобод громадян та контролю у сфері держ. управління; керівництво справами оборони країни; представлення д-ви у міжнародно-правових стосунках і підписання договорів з іноземними країнами; нагородження держ. нагородами; помилування засуджених і оголошення амністії тощо. У багатьох країнах П. має право розпускати парламент за наявності передбачених для цього законом підстав і оголошувати нові вибори. У нормативному порядку регулюються також питання, пов'язані з достроковим припиненням повноважень П. та застосування щодо нього імпічменту.
Органи виконавчої влади
Виконавча влада - одна з трьох гілок держ. влади, котра організовує і спрямовує внутр. і зовн. діяльність д-ви, забезпечує здійснення втіленої в законах волі сусп-ва, охорону прав і свобод людини. Призначення В.в. є похідним від принципу поділу єдиної держ. влади на законодавчу, виконавчу і судову, тобто створення такої структури влади, яка покликана її демократизувати, підпорядкувати законові й зробити більш ефективною, спираючись на об'єктивний механізм її організації та функціонування, а не на добру волю правителів. Вперше ідею про незалежність В.в. у сер. XVII ст. висунув Дж.Локк. У XVIII ст. Ш.Монтеск'є визначив структуру В.в.: уряд, його установи, виконавчі установи на місцях тощо.
В.в. охоплює всю держ. діяльність, яка не відноситься ні до законодавчої, ні до судової влади, становить широку сукупність держ. органів і установ, які здійснюють владно-політичні та владно-управлінські функції у відповідній сфері і забезпечують реалізацію прийнятих законів і рішень на всій території країни. Вона являє собою своєрідну підсистему виконавчих органів держ. апарату, в основі якої лежить розгалужений апарат управління, уряд на чолі з його главою. Уряд утворю адмін. апарат шляхом створення та розпуску установ через внесення відповідних законопроектів. Гол. інструментом управління уряду, підпорядкованої йому адміністрації є постанови і розпорядження. У президент, республіці уряд (кабінет) очолює президент. Згідно з конституцією він має значну політ. самостійність, користується конституц. правом скликання і розпуску парламенту при дотриманн певних процедур; володіє правом законодавчої ініціативи, домінуючої участі у формуванні уряду і підборі його глави - прем'єр-міністра. Президент взагал характеризується як уособлення В.в., як її безпосередній носій. У США президент главою кабінету і формує його, поняття уряду тут навіть не виділяють, натомість використовують для певних цілей поняття В.в. або президент. адміністрації. У парламент, республіці В.в. формується парламентом. Парламент, як правило, самостійно формує кабінет міністрів, обирає прем'єра. У сучас. парламент, республіках в основному парламент обирає і президента, який виконує переважно представницькі та консультативні функції. Нестабільність урядів - характерна особливість парламент, республіки, оскільки кабінети тут залежать від динаміки співвідношення сил у парламенті і тиску на нього депутатів із зовні. У країнах змішаної форми республікан. правління поєднується сильна В.в. з позитивними якостями парламент. демократії. В. в. тут поділяється тією чи ін. мірою між президентом і урядом та його главою.
Відповідно до Конституції України вищим органом в системі органів В.в. в Україні є Кабінет Міністрів України. Президент призначає Прем'єр-міністра України за погодженням з Верховною Радою України. Персональний склад Кабінету Міністрів України також призначає Президент України за погодженням з Прем'єр-міністром України. Президент видає укази та н. акти, а Кабінет Міністрів - постанови і розпорядження. В. в. в областях районах здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад цих адміністрацій формують та призначають їхні голови, а голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посади і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Вебер: про особливості влади[1]
Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище. Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільств законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм, на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, якиі- зневажає й порушу снуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.
Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть "магічні" здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребуй повного підкорення підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М.Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.
Третій тип влади — раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступа раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом дей М.Вебера.
Модел та форми демократії.
Демократія (від грец. demos - народ kratos - влада) - влада народу, народовладдя, що виходить з організації та функціонування державної влади на засадах визнання народу її джерелом носієм, грунтується на прагненні забезпечити справедливість, рівність добробут усіх при розв'язанні проблем і питань суспільного врядування.
Д. може виявлятись як у держ., так в недерж. сусп.-політ. орга-нізац. формах (внутріпартійна, виробнича Д. та н.), хоча найбільш поширеним є її розуміння як держ. форми, форми політ. режиму на противагу антидем. режимам (авторитаризму, тоталітаризму, диктатурі, деспотизму, фашизму і т.ін.). За формою і способом здійснення Д. поділяється на безпосередню (референдум, пряме голосування, всенар. обговорення та ін.) і представницьку, коли рішення приймаються через депутатів та ін. народних представників.
Д. насамперед означає формальне визнання народу джерелом влади, її сувереном, тобто суб'єктом визначення характеру і змісту владних функцій, стосовно яких влада відіграє обслуговуючу роль. Ознакою Д. є визнання права всіх громадян на участь у формуванні органів держ. влади, контроль за їхньою діяльністю, вплив на прийняття спільних для всіх рішень на засадах загального, рівного виборчого права і здійснення цього права у процедурах виборів, референдумів тощо. Ознакою дем. порядків при прийнятті рішень вважається чітке визначення проведення всіх процедур та процесів за допомогою регламентів. Цьому найбільше відповідає республіканська форма держ. правління парламент. чи президент. типу. Д. передбачає процедури прийняття рішень у відповідності до волі більшості із визнанням і поважанням прав і потреб меншості, культуру дотримання закону й конституц. порядку, толерантне, терпиме ставлення до ін. думок і позицій, готовність до компромісу у розв'язанні спірних питань.
Справжня Д. альтернативою як тоталітарно-авторитарному централізму, так і анархіст, децентралізму. Це такий стиль соц. взаємин, коли їхні учасники здатні свідомо й відповідально покладати на себе функції «центру», долати відчужене ставлення до всезагального інтересу; коли авторитет сили чи майна витісняється авторитетом людяності, освіченості, компетентності тощо. Д. - «це не тільки вільні вибори верховенство народу, не тільки плюралізм політ, інтересів, а ще й жорстка система держ. субординації із чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки декретам і постановам, але й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним» (А.Мігранян).
Легітимна влада дем. сусп-ва залежить від волевиявлення народу. Д. - не тільки справедливі, правові закони, не самі тільки розумно сконструйовані інституції й установи, а ще й демократично настроєне громадянство. Дем. закони та установи не діятимуть демократично, якщо відсутня дем. свідомість громадянства, дем. менталітет. Д. - не тільки участь у виборах і референдумах, а й згода народу жити за умов снуючої влади, виконувати, дотримуватися її настанов. Демократичність влади полягає в її відповідності внутрішньому єству демосу. Демократичність політ. режиму може втілюватися у різних, не тільки республіканських, формах держ. правління (приміром, цілком демократичними вважаються парламентарні монарх в Швеції або Голландії).
За сучас. умов політ, демократизм, окрім іншого, означає: особисту, індивід, свободу людини; спосіб управління сусп. справами, певний режим, порядок здійснення влади; соц. активність, участь громадян у житті д-ви, у розв'язанні сусп. проблем. Д. дає окремій особі певну міру свободи, право діяти па власний розсуд в особистому житті, свободу вибору і обрання представників влади, свободу слова тощо. Д. - безсумнівна цінність, яка не припускає жодних обмежень. На відміну від авторитарист. патерналізму, вона нічого не дарує, але гарантує можливість кожному самому захищати себе та свій добробут, свої громадян. права, які є природними і невід'ємними. Д. - це наказ урядові не допускати таких порядків, які б обмежували права свободи людей. Проте, коли Д. розуміють тільки як негативну, зворотну проекцію тоталітаризму (як тоталітаризм навпаки), вона перетворюється на охлократію. Найпершою умовою демократичності сусп-ва є дем. настроєність громадянства, відповідний рівень громадян, культури. Д. - це духовний стан людей, характер хніх уявлень про самих себе, про свої права, можливості та обов'язки. Д. бува такою, якими є самі люди. Разом з тим Д. - важлива й універсальна політ, умова й засіб оптимізації організації, функціонування і вдосконалення сусп-ва й д-ви, вільного розвитку особистості.
Демократії розрізняють пряму представницьку. Пряма демократія була властива приміром грецьким полісам, де всі громадяни брали безпосередню участь у прийнятті рішень. Представницька демократія передбачає участь громадян лише у формуванні органів влади. Окрем громадяни не берукть участь у прийнятті рішень. Вони делегують свої владн повноваження виборному органу або окремій особі, яка займає виборну посаду.
Треба пам’ятати, що демократія передбачає республіканську форму правління, але зворотнє твердження не вірним. Багато держав з республіканською формою правління (принаймні формально республіканською) насправді не є демократіями.
Політична система суспільства
Інтегрована сукупність політ, влади, суб'єктів, відносин, політ, організації і політ. культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію. Головним елементом політичної системи суспільства є політична влада, здатність, право і можливість політичних суб'єктів приймати рішення, здійснюючи вирішальний вплив на діяльність майбутнє окремих людей та їх об'єднань (в тому числі й інституалізованих). Форми реалізації влади: панування і координація, керівництво і організація, управління і контроль від консенсусу до насильства, від демократії до тоталітаризму, від врахування особистісних і групових інтересів до психологічного тиску і фізичного терору, від апеляції на адресу релігійних світових авторитетів до маніпулювання свідомістю і поведінкою індивідів.
До суб'єктів реалізації влади належать:
· індивіди рядові громадяни, лідери політичних і суспільних об'єднань, держав та наддержавних інституцій;
· соц. спільності класові, етнічні, професійні, демографічні, територіальні, виробничі, представники тіньової економіки, а також політична еліта в наявних варіантах функціонування;
· організації політ. партії, сусп. об'єднання громадян, а також їх формально неполітизовані спільност рухи, які періодично змушені займатися політ, діяльністю;
· держави, державно-адміністративні. і державноетнічні утворення, міждержавні. об'єднання, які обгрунтовано кваліфікуються як найбільш активні і впливові політичн суб'єкти.
Найбільш динамічним. елементом політичної системи суспільства є притаманні їй політ. відносини взаємостосунки політ. суб'єктів з приводу набуття, використання і перерозподілу політ. влади. Зміст політ, відносин визначається значною кількістю об'єктивних і суб'єктивних чинників, структуру складають їх «горизонтальні» і «вертикальні» складові, а також політ. принципи, норми і процедури. Розрізняються політ. відносини співробітництва, компромісу, консенсусу, солідарності, суперництва, ворожнеч й конфлікту. Політична організація суспільства це система інститутів, в межах яких відбувається його політ. життя. Центральним, елементом політ, організац держава. Володіючи владою, матер. ресурсами і апаратом примусу, вона:
· організує політ., екон., соц. духовне життя країни; встановлює статус інститутівтів політичної системи суспільства і юрид. рамки їх діяльності;
· забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, профес., демограф, та ін. соц. спільностей;
· захищає інтереси суспільствава на міжнар. арені.
Вагомими елементами політ, організації є політ, партії, сусп. організації (професійні, творчі, оборонні, жіночі, молодіжні, ветеранські тощо), засоби масової інформації (період. видання, радіо, телебачення, преса, кіно, аудіо і відеопродукція), які, маючи значн можливості впливу на сусп. свідомість, метафорично визначаються як «четверта влада».
Помітну, а в деяких країнах вирішальну роль у політ. організації відіграють реліг. організації, церква. Загальновизнаним структурним елементом політичної системи суспільства є політ, культура сукупний показник рівня, характеру і змісту політ. знань, оцінок, навичок та дій громадян. Змістовно її утворюють:
1. рівень, характер і зміст політ. знань, поглядів, оцінок, установок;
2. політ, цінності, традиції, звичаї, почуття, норми і стереотипи;
3. політ, деологія; політ, свідомість;
4. політ, нститути; політ, поведінка, дії, навички участі у сусп.політ. житті;
5. політ, переконання;
6. рівень розвиненості політ, життя, політ, відносин, політ, інформування громадян.
Політ, культуру конкретного суспільствава доповнюють політ. субкультури, детерміновані соц. етнічними, конфесіями, регіональними та ін. суб'єктивними відмінностями учасників політ. процесу.
Функції політичної системи суспільства:
1. обгрунтоване визначення мети, завдань, шляхів розвитку і розробка конкретних програм його діяльності;
2. нормотворчість формування юрид., моральних та ін. норм людського співіснування як в межах однієї країни, так і в міжнар. плані;
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15