Реферат: Екологія в житті людини
Актуальність дослідження ціннісних основ екологічної безпеки обумовлюється як необхідністю практичного рішення поставленої проблеми, так і соціальною потребою в дослідженні духовних основ і соціальних регуляторів доктрини екологічної безпеки України, необхідність розробки якої давно вже назріла.
Фактором, який актуалізує проблему, виступає також соціальна і духовна потреба у формуванні ціннісних основ екологічної свідомості як форми суспільної свідомості, виховання екологічного світогляду як духовна основа екологічно безпечного соціуму.
Аналіз теоретичних джерел дозволяє говорити про серйозний прорив у самій постановці проблеми екологічної безпеки і теоретичному обґрунтуванні можливих шляхів її рішення. Фундаментально обґрунтована, на сьогоднішній день, необхідність формування екологічної свідомості як найважливішого, духовного фактора рішення екологічних проблем, розглядаються аспекти трансформації екологічного світогляду в умовах глобалізації, визначаються ціннісні імперативи екологічної форми суспільної свідомості. Разом з тим, ще недостатньо розробленою є проблема методологічних основ аналізу екологічної безпеки, її ціннісного змісту. Не розкритий ціннісний механізм самоорганізації екологічної безпеки.
Як свідчать дані наукових досліджень, наша планета задовго до появи людства піддавалася глобальним екологічним катастрофам, що стирали з Землі багато видів флори і фауни. Перша фундаментальна екологічна криза, за твердженням вчених, була 2 - 1,7 млрд. років тому в середньому протерозої і зветься передрифейскою екологічною кризою.
Сучасна екологічна криза, що виникла в другій половині XX ст., осмислюється науковим світом як загроза руйнування природних систем життєзабезпечення і саморегуляції біопроцесів Планети. Її відмінною рисою є антропогенний характер походження. Порушення процесів самоорганізації і самовідновлення біосфери, руйнування озонового шару і критичне забруднення середовища, катастрофічне виснаження природних ресурсів, теплова криза Планети, розширення епідемічних захворювань і погроза руйнування генома людини ставлять людство на грань виживання.
Глобалізація екологічної кризи залишає людству обмежений тимчасовий інтервал на рішення проблеми свого виживання. Ключем до рішення якої може бути нова парадигма соціального розвитку, заснована на пріоритетах і цінностях екологічної безпеки на особистісному, національному, регіональному і глобальному рівнях.
Якщо систематизувати основні філософські ідеї в руслі забезпечення екологічної безпеки, то можна виділити такі основні течії як натуралізм, що опирається на пріоритет природи як основи гармонії світу; раціоналізм і технократизм, що покладаються на авторитет розуму в рішенні екологічних проблем і збереженні екологічної безпеки; антропоцентризм, заснований на пріоритеті інтересів людини, що відбиває єдність природних і духовних основ світобудови. У відносинах між собою ці течії співвідносяться як теза (вважання), антитеза (заперечення) і синтез. Саме в руслі антропоцентричного підходу формуються ідеї "екоантропоцентризму" і "стійкого розвитку", що припускають комплексний аналіз всіх процесів у системі Природа-людина-суспільство в контексті безпеки.
Як ми вже відзначали, основною метою суспільства стійкого розвитку є досягнення екологічної безпеки. У системі цінностей такого суспільства екологічна безпека виступає як пріоритетна цінність вищого порядку. Варто розрізняти цінності екологізму і цінності екологічної безпеки. Якщо цінності екологізму акцентують увагу на пріоритеті природних основ існування суспільства, то цінності екологічної безпеки як би адаптують соціальні і природні основи буття людства з метою забезпечення виживання людства в умовах глобальної екологічної кризи. Тим часом, нормативно-ціннісну основу екологічної безпеки, за нашим переконанням, становлять саме екологічні цінності і норми.
Констатація глобальної екологічної кризи і усвідомлення суспільством необхідності адекватних заходів, спрямованих на запобігання екологічної катастрофи, виявились провідними факторами осмислення феномена екологічної безпеки як однієї із пріоритетних цінностей глобалізованого суспільства. Підставою для осмислення безпеки як ціннісного феномену служить її оцінний зміст. Він виражає результати акту оцінювання різних сторін процесу взаємини природи і суспільства, що характеризується відсутністю або максимальним зниженням екологічних загроз і ризиків.
Аналіз екологічної безпеки як ціннісного феномена припускає виявлення двох сторін - об’єктної (самого явища екологічної безпеки як об’єкта ціннісного відношення) і суб’єктної (результатів і способів її ціннісної рефлексії).
Об’єктна сторона екологічної безпеки виражає сутнісну і змістовну грані феномена. По сформованій у вітчизняній аксіології традиції, об’єктна сторона ставиться до класу предметних цінностей. Вона розкривається через змісти, що характеризують дане поняття. Відомі різні підходи до визначення поняття екологічної безпеки. Вона розглядається: як ступінь адекватності екологічних умов завданням збереження здоров’я населення і забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку, гармонізації інтересів природи і суспільства; як стан системи "природа-техніка-людина", що забезпечує збалансовану взаємодію природи, технічних і соціальних систем, формування природно-культурного середовища, що відповідає санітарно-гігієнічним, естетичним і матеріальним потребам жителів регіонів Землі при збереженні природно-ресурсного і екологічного потенціалу природних систем і здатності біосфери в цілому до саморегулювання, захищеність особистості, суспільства і держави від погроз, які створюються стихійними лихами і техногенними катастрофами; як стан життєдіяльності суспільства, при якому чітко визначені границі екологічного імперативу; як стан правових норм і відповідних інститутів безпеки, які гарантують захист середовища проживання людини, групи і суспільства; як керування екологічними ризиками.
Аналіз і узагальнення вищенаведених і інших підходів до екологічної безпеки дозволяє виділити такі основні її змісти. Екологічна безпека - це стан системи "природа-суспільство", що характеризується, по-перше, стійкістю і гармонійністю; по-друге, захищеністю природного середовища від руйнуючого антропогенного впливу і збереженням здатності до самовідновлення екосистем; по-третє, захищеністю суспільства від екологічних загроз і стихійних лих і забезпечення "здорових природних умов життєдіяльності суспільства".
Суб’єктна сторона екологічної безпеки репрезентується як суб’єктивне вираження її значимості для людини, родини, соціальної спільності і розкривається через відношення до неї суб’єкта. Тому емоційно-чуттєва складова розглядається в якості одного із критеріїв ціннісного відношення. Емоції, підкреслював М. Шеллер, є необхідними для виникнення ціннісної ситуації. На психологічному рівні феномен екологічної безпеки відбивається емоціями, почуттями, відносинами до екологічних проблем і фіксується в установках екологічно безпечного поводження, патернах, схильностях і інтересах стосовно екологічної безпеки.
Інтерес, бажання і прагнення людини до безпечного існування в умовах наростаючої екологічної кризи дозволяє визначити стан екологічної безпеки як явище, що має соціальну значимість - загальнолюдську цінність. "Фактично громадяни розглядають безпеку як суб’єктивну цінність, що відповідає по суб’єктивних поняттях (зразкам) цінності, яка базується в більшості на суб’єктивній вигоді, відзначає В. Гейзен. У дійсності, ризик є нормальною ситуацією і зменшення ризику до прийнятного рівня повинне розглядатися як "благо", за яке суспільство повинне платити".
У наш час екологічна безпека з’являється як фундаментальна потреба людства, умова його виживання і цивілізованого розвитку, значимість якого усе більше зростає. Про це свідчить висновок учених про вступ цивілізації в епоху екологічних війн. На 7-й сесії Комісії ООН по стійкому розвитку в доповіді В. Данилова-Данильяна був зроблений висновок про те, що в Югославії вперше в історії Цивілізації проводилася спланована масштабна екологічна війна з використанням екологічних видів зброї, що впливають на радикальну трансформацію навколишнього середовища.
Фактором підвищення значимості екологічної безпеки є біологічний тероризм, який не визнає національних границь і використовує для терактів біотехнології. Проблемам біологічного тероризму останнім часом були присвячені ряд міжнародних конференцій і наукових статей. Свідченням серйозної стурбованості суспільства і урядів про збереження генома людини є факт створення Міжвідомчої комісії з питань біологічної і генетичної безпеки при Раді національної безпеки і оборони України і розробки проекту відповідної державної програми. Все це дозволяє зробити висновок про статусну зміну ціннісного характеру екологічної безпеки. Виступаючи найважливішим фактором "збереження самоорганізаційної здатності планетарної цивілізації", екологічна безпека придбала статус цінності загальноцивілізаційного, глобального рівня.
Відмінною рисою екологічної безпеки у відмінності від інших видів безпеки є усвідомлення не тільки ціннісного характеру безпеки існування самого суспільства, але й осмислення виняткової значимості для людства самої Природи як умови і передумови соціального буття. Тобто, Природа як би "наділяється статусом суб’єкта" екологічної безпеки як самоорганізуєма система, яка має "свої інтереси" і "потребуюча" етичного до себе відношення. Саме така оцінка і дозволяє розглядати екологічні кризи як "включення запобіжних систем" Природи у відповідь на антропогенний і техногенний вплив.
Іншою важливою характеристикою ціннісного феномена є його універсальний характер. Значимість екологічної безпеки для кожної людини, кожної без винятку соціальної або етнічної спільності в будь-якому регіоні світу або відрізку соціального часу, наявність екологічної складової у всіх сферах життя суспільства, дозволяє зробити висновок про універсальний характер ціннісного феномена екологічної безпеки. Разом з тим, варто враховувати, що якщо екологічні загрози і виклики супроводжували людство з періоду його виникнення, то усвідомлення значимості екологічної безпеки, потреби в ній відбулося набагато пізніше. Значною віхою, що ознаменувала осмислення екологічної безпеки як глобального сутнісного фактора людського буття, можна вважати публікацію доповіді Римського клубу "Межі росту" (1972 р).
Екологічна безпека, як універсальна цінність вищого рівня, своїм аксіологічним змістом має дві групи онтологічних цінностей. По-перше, це цінності існування людського роду і соціального буття, всіх форм життєдіяльності суспільства, основною умовою яких є відсутність екологічних загроз, зниження екологічних ризиків і т.д. По-друге, це цінності екологічного характеру. До них ставляться жива і нежива природа, всі форми життя і біологічна розмаїтість, екологічне незабруднення, раціональне природокористування, обмеження споживання, безвідхідне виробництво, а також сама екологічна свідомість, в основі якого повинна перебувати "відповідальність за долю людства".
Універсальний характер екологічної безпеки припускає опору на такі "абсолютні виміри людського існування, які включають трансісторичний і попередній досвід і повинні відповідати певним кінцевим цілям", тобто цінностям екзистенціального плану.
Аналіз основних філолофсько-екологічних ідей дозволяє сформулювати основні принципи, які обумовлюють норми екологічних відносин у контексті забезпечення екологічної безпеки. Це підтримка балансу системи "суспільство - природа", що забезпечує збереження процесів самовідновлення природи; науково обґрунтоване визначення можливих границь вторгнення в природні системи; аналіз і попередження можливих екологічних наслідків техногенного впливу; відповідальність за наслідки своєї діяльності; відношення до природних об’єктів як до живих організмів, що становлять єдиний організм - екосистему; усвідомлення абсолютної цінності життя; співробітництво із природою і дотримання її законів, обмеження потреб і ін.
Таким чином, проведений аксіологічний аналіз екологічної безпеки дозволяє сформулювати висновок про те, що система ідеалів, цінностей і норм, яка характеризує відносини природи і суспільства в контексті екологічної безпеки, становить основу формування культури екологічної безпеки і виступає базисом механізму її самоорганізації.
8. Суспільство й природа
За В.І. Вернадським, наша планета і Космос представляються нині як єдина система, у якій життя, жива істота зв’язують у єдине ціле процеси, які протікають на Землі з процесами космічного характеру. Відповідно до його оцінок, протягом всієї історії Землі кількість живої речовини в біосфері була практично постійною. Грандіозна картина загальнопланетарного розвитку включала в себе і появу людини - носія Розуму, який прискорив всі процеси, що розвиваються на планеті. Він говорив, що вплив людини на природу росте настільки швидко, що він перетвориться в основну геологічну силу і повинен буде прийняти на себе відповідальність за майбутній розвиток природи. Біосфера перейде у ноосферу - сферу Розуму.
З самого виникнення людське суспільство змінювало навколишню природу і саме змінювалося під її впливом. Вплив суспільства на природу обумовлюється розвитком матеріального виробництва, науки і техніки, суспільних потреб. При цьому відбувається розширення рамок географічного середовища, нагромадження нових властивостей, усе більше віддаляючи її від незайманого стану. Якщо позбавити сучасне географічне середовище її властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство у вихідні природні умови, то воно не зможе існувати.
У свою чергу і географічне середовище впливає на розвиток суспільства. Зрівняємо розвиток народів півночі і півдня, тропіків. Географічне середовище впливає на господарську спеціалізацію країн і районів. Так, якщо в умовах тундри населення займається оленярством, то в субтропіках - розведенням цитрусових. Вплив географічного середовища на суспільство - явище історичне: чим глибше в глиб століть, чим слабкіші сили суспільства, тим більша його залежність від географічного середовища.
На думку французького дослідника Ф. Сен-Марка, історія відношення людини і природи ділиться на три епохи.
Епоха землеробства, що тривала до кінця XVІІІ століття, була відзначена підпорядкуванням економіки ритму природних законів і страхом, змішаним з захопленням фізичним світом, що ще ніс на собі печатка божественного творіння. Потім, до кінця першої половини XX століття, була "епоха промисловості", відзначена перевагою такої економічної діяльності, що не підкоряється ритму природних законів, - "епоха", ознаменована бажанням людини панувати над природою, відкривати закони, які нею керують. Протягом перших двох "епох" людина з побоюванням ставилася до світу природи, до його потужності, що б’є через край життя; в "епоху землеробства" людина підкорялася цьому світу, в "епоху промисловості" - намагалася панувати над ним.
На думку Ф. Сен-Марка, у другій половині минулого століття ми вступили в "епоху природи" - нову епоху, коли дефіцит і неміцність природного простору породжують саму драматичну проблему для майбутньої людини і його виживання. Відбувся історичний поворот у протиборстві між двома живими системами - світом людини і світом природи.
У наш час, відносно до природного середовища, яке оточує людину, та яке людина постійно змінює, перетворює і навіть, на жаль, руйнує, вираз "панування над природою" не може бути визнано адекватним необхідному відношенню людей до природи.
Щоб захистити природу і знизити негативні результати антропогенного впливу на неї, треба переглянути всю систему суспільного розвитку і її цілі. Такого фундаментального перегляду ще не було, і тому дії по захисту природи залишаються малоефективними. Вони й не дадуть ефекту поки ми не перетворимо економіку і політику настільки глибоко, "щоб дати місце новому суспільству". При цьому варто погодитися з тим, що фундаментальний вибір полягає не в тім, щоб "зруйнувати природу або зупинити економічний ріст", а в тім, щоб "зруйнувати природу або змінити суспільство".
Нові, в тому числі негативні, соціальні реалії - це результат не якихось містичних або фатальних сил, а соціальних дій самої людини.
Соціальна історія людства - це не безлика модель, а сукупність соціальних дій особистостей, вчинених по різноманітних мотивах, на різних етапах її розвитку. Соціальні дії особистостей вносять конкретні зміни залежно від їх таланта або займаного положення в систему суспільних відносин, у побудову різних державних структур, ідеологію і тим самим констатують соціальну реальність, що потім стає вирішальним фактором, який робить визначальний вплив на свідомість і соціальну поведінку людей і різних конкретних проявів цієї поведінки.
