Реферат: Екологія в житті людини
У даному контексті правомірним представляється питання не тільки про конкретизацію предмета соціальної екології як науки, "діяльності, що досліджує відношення людей до природного середовища їхнього перебування".
Не менш важлива подальша розробка екоантропологічного напрямку саме в системі соціологічного знання, що допоможе усунути розрив між соціальними науками і випереджальним розвитком нових, особливо негативних, соціальних реалій, що проявляються в результаті деструктивної діяльності людини. Його основним завданням представляється дослідження негативних, загрозливих життю людей результатів їхнього свідомого впливу на природу, аналіз, діагностика і вимірювання соціальних наслідків, які цей вплив породжують, а також регулювання розвитку даного процесу в інтересах як окремої людини, так і суспільства в цілому.
Журнал "Охорона природи" з 1931 року почав виходити під назвою "Природа та соціалістичне господарство". Його перше число розпочинала стаття В.М. Макарова, де, зокрема, зазначалося: "Вся робота у сфері охорони природи має бути пройнята витриманим класово-пролетарським змістом. Той нічого не навчився у Великій Жовтневій революції, хто ще вважає, що розгорнений соціалістичний наступ по всьому фронту, ліквідація куркульства як класу, могутнє зростання колективізації селянства не відбиваються класовою боротьбою і в сфері охорони природи". Тут же міркування про недопустимість вторгнення в заповідну природу кваліфікуються як "ворожі професорсько-буржуазні погляди".
Саме цим і був покладений початок теоретичного і практичного ставлення до природи на наших теренах. Природу слід поставити під тотальний контроль, "олюднити", тобто зробити її підпорядкованою й другорядною частиною "світу людини", пересічним ресурсом людської діяльності. Звідси, згідно з В.О. Лекторським, цілком логічно експлікують положення про те, що існує лише людська свідомість, а все інше є похідним від неї, що природне оточення можна контролювати за допомоги різного роду рефлективних процедур. Саме тут знаходяться витоки технократичних ілюзій про реальну можливість проектування та конструювання соціальних процесів і навіть самої людини.
Нещадна експлуатація природи (зовнішньої та своєї власної) призводить до того, що людина збіднює себе не тільки у фізіологічному відношенні, а й у духовному. Прогресуюча руйнація навколишнього середовища є безумовним проявом порушення зв’язку між природними та духовними компонентами людського буття, спричиняє сум’яття в людській душі. Нині ми вже з повним розумінням сприймаємо міркування А. Тойнбі про те, що людина досягла надзвичайних успіхів у сфері інтелекту та "ноу-хау", але виявила себе цілковитою невдахою у царині духу, і це найбільша трагедія життя на Землі - те, як разюче неадекватно виявляє людина свої здібності у матеріальній та духовній царинах, позаяк духовний аспект життя є значно важливішим для людського добробуту (врешті-решт навіть матеріального), ніж її контроль над неживою природою.
Серйозність екологічної ситуації, що склалася нині у світі, залишає тільки сподіватися на те, що "глибинне переживання" допоможе людству мужньо, дивлячись небезпеці в обличчя, реально осмислити стан справ і знайти шляхи виходу з цієї ситуації. Принципово важливу роль у цьому відіграватимуть і гуманістичні принципи. Гуманістичний зміст екології полягає саме в тому, що вона покликана формувати адекватне світосприйняття сучасної людини (глобалізацію та синтез уявлень про світ), сприяти продуктивному переосмисленню місця людини в природі, виховати почуття відповідальності за свої дії.
Радикальні зміни, що відбуваються в сучасному світі, вимагають значного коригування традиційної системи цінностей. На перший план виходять цінності життя, пошук шляхів та засобів виживання людства за умов прогресуючого погіршення екологічної та соціальної ситуації. У зв’язку з цим активно здійснюють перегляд традиційного ставлення як до людини, так і до природи, пошук нових духовних засад подальшого цивілізаційного розвитку, формування нових ідеалів людської діяльності та нового розуміння перспектив людини.
Класична антропологічна свідомість до сьогодні пронизує всі сфери життєдіяльності людини. А оскільки позиція людини не може бути іншою, ніж антропоцентричною, то може йтися не про відхилення, а про формування нових, більш досконалих її модифікацій. Зокрема, якщо в класичних формах антропоцентризму природне довкілля тлумачили як певний безсистемний додаток до соціуму, тло, на якому відбувається його невпинний розвиток, то у річищі неоантропоцентризму кожний фрагмент природи постає як самоцінна, доцільна одиниця буття, що робить свій незамінний внесок до забезпечення гомеостазу біосферних процесів. Кожний фрагмент природного середовища, його нормальне функціювання у цілісному біосферному організмі є своєрідним гарантом подальшої долі людського роду. Інакше кажучи, формування нових модифікацій антропцентризму потребує якомога повнішого врахування здобутків екологічної науки.
Останнім часом думку про те, що людина є не лише сукупністю суспільних відносин, а й повноправним представником органічного світу, обстоюють не лишень екологи-натуралісти, а й представники соціогуманітарного знання. Як слушно зазначає Б.В. Попов, "технократизм вважає феномен життя природним ресурсом, що існує в необмеженій кількості і, підкреслимо це спеціально, перебуває фактично поза культурою і навіть поза соціумом"'. Зазначена тенденція видається продуктивною, оскільки свідчить про загальне усвідомлення необхідності орієнтації на повноту життєвого процесу (буття), врахування в науковому аналізі всіх можливих його проявів, їх детермінованості минулим і навіть майбутнім.
Екологічний контекст досить суттєво конкретизує й наповнює реальним змістом умоглядні конструкти традиційної науки. Зокрема, значно більше уваги стали приділяти ролі природних передумов, природних чинників у формуванні екосистем, а також у житті людини та суспільства. Свого часу Е. Геккель піддавав критиці Ч. Дарвіна за те, що той недостатньо уваги приділяв зовнішнім умовам існування органічного світу, які є не менш важливими, ніж, скажімо, природний відбір. І якщо це зауваження було слушним навіть стосовно фундатора еволюційної теорії, то тим актуальнішим воно виглядає щодо сучасного суспільствознавства. У зв’язку з цим видаються продуктивними спроби радикального коригування змісту понять "природа" та "людина" в контексті співвідношення. Такий підхід сприяє інтеграції в єдине концептуальне ціле різноманітних, суперечливих складових "феномена людини", природничонаукового та соціогуманітарного типів мислення, компонентів природної та соціальної сфер життя та уявлень про них. Це робить екологію своєрідним "полігоном", де здійснюється апробація новітніх методологічних підходів до сучасного наукового дослідження, галуззю, де відбувається активний процес формування принципово нових, цілісних світоглядних орієнтирів сучасної науки. Вже вступаючи в "сферу живого", дослідник стикається з обставиною, коли в біологічному пізнанні вже стають неможливими ті простота, чіткість та однозначність, що були притаманні "точним" природознавчим галузям.
З одного боку, розв’язання глобальних проблем сучасності вимагає вдосконалення та безпрецедентної інтеграції практично всіх пізнавальних засобів наукового пізнання (причому це однаковою мірою стосується як природничонаукового, так і соціогуманітарного напрямку. Так, зокрема, на думку П. Козловські, екологічна проблема виходить з другого закону термодинаміки, яке ґрунтується на постулатах конечності енергій та нетривкості природних структур. Важко переоцінити роль, яку відіграє в трансформації методології сучасного наукового пізнання біологія. Ще Дж. Бернал наголошував, що біологія "надто близька нашим особистим та громадським інтересам, самій структурі та діяльності наших тіл, аби бути такою ж вільною від людських пристрастей та впливу суспільних форм, як фізика і хімія навіть у більш ранній час". Біологія є своєрідним містком між відокремленими один від одного до сьогодні головними структурними підрозділами науки: природознавством та суспільствознавством. Нині біологічний матеріал досить активно залучають соціогуманітарні науки, відбувається інверсія його на найвищі рівні загальнонаукової та філософської рефлексії. Здійснюють продуктивні спроби віднайдення аналогій між загальними закономірностями розвитку живого та законами життєдіяльності людського суспільства. Нині дослідників піддають критиці не за "біологізаторство" (аналогії між соціальним та біологічним), а радше за "біофобію" (невміння чи небажання, а то і втрату смаку до таких аналогій в процесі аналізу складних соціоприродних проблем. Надзвичайно складні, мінливі феномени органічної природи (невід’ємним фрагментом якої є людина) вимагають зовсім інших підходів, іншої методології, на відміну від тих, що сформувалися в класичному природознавстві.
З іншого боку, досить відчутно виявляє себе тенденція до включення таких невластивих класичній науці компонентів, як інтуїція, віра, духовність. Помітно підвищується "рейтинг" зазначених понять у сучасному науковому аналізі, їх семантику активно інтерпретують не лише в релігійному контексті, а і в епістемологічному - як специфічний прояв "позараціонального" знання, ефективного засобу зняття протиріч між матеріальним та духовним, штучним та природним, біологічним та соціальним. Прикметним щодо цього є й міркування про сполучення логічного та інтуїтивного, раціональності та інстинктивності (А.Н. Уайтхед, К. Лоренц та ін) з метою поновлення втрачених відчуттів єдності людини та природи, набуття емоційної "неусвідомленої тотожності" (К.Г. Юнг) з природним оточенням.
Екологічна компетентність формує сприйняття всіх без винятку складових соціуму як не механічного, а органічного утворення. Політики, зокрема, майже не враховують тієї банальної обставини, що людська особистість має не лише соціальні, а й біологічні засади. Понад те, вона є не механічним конгломератом біологічних (вітальних) та соціальних параметрів, а цілісним утворенням. Сама ж природа - не просто наше оточення (арена соціуму), а й ми самі. Без усвідомлення цієї, на перший погляд очевидної істини неможливо подолати розходження буттєвих та соціально-раціоналістичних аспектів у світосприйманні людини доби "науково-технічного прогресу". Саме тому так багато уваги приділяють переорієнтації "світового порядку" із стратегії "меж зростання" на стратегію "органічного зростання". Причому розробники новітніх стратегій подальшого розвитку людської цивілізації безпосередньо чи Опосередковано спираються на метаекологічні узагальнення. Зокрема, згідно з Едуардом Пестелем, збалансоване суспільство має створюватися на базі принципів організації живої природи, де підсистеми розвиваються не статично, а динамічно, постійно оновлюються, жодна підсистема не розвивається на шкоду іншим, а "прогресивні зміни її в якійсь одній частині отримують реальний сенс лише тоді, коли їм відповідають прогресивні процеси в іншій".
Соціальна організація є утворенням, що має стосунок до життя, власне говорячи, є його модифікацією, результатом і продовженням його розвитку. Поки ж що звичнішим є сприймання всіх проявів соціуму як штучного авітального утворення. В дійсності так воно й буває. Наші державні інституції та відомства досить часто виглядають штучними й неприродними, тобто нефункціональними, неефективними й нежиттєздатними.
Екологія, таким чином, стає важливим епістемологічним чинником сучасного наукового знання. Передусім це стосується апробування новітніх методів інтеграції природничонаукоюго та соціогуманітарного знання. В сучасній філософії науки цю проблему кваліфікують як центральне питання наукового аналізу, її розв’язання тлумачиться С. Тулміним як необхідна передумова створення "інтелектуальної екології". На його думку, суттєві ускладнення, з якими зіткнулася сучасна методологія науки, полягають у розходженні двох стилів історичного підходу: інтерналізму, який концентрує увагу на динаміці змісту окремих наукових дисциплін, та екстерналізму, який простежує зв’язки цих дисциплін з широким соціальним контекстом. Крім того, потребує уточнення співвідношення "підвалин" та "причин" в історичному розвитку науки. Лише розв’язавши ці завдання, ми будемо в змозі виявити те, яким чином інтелектуальні вимоги проблемних ситуацій, що призводять до концептуальних змін, пов’язані з екологічними вимогами тих ніш, які є локусами адаптації в органічній сфері, і тим самим кинути світло на весь процес концептуального розпитку в "колективній раціональній ініціативі". Екологічна зорієнтованість зазначеної ініціативи нині є очевидною. На те, що екологічні дослідження від початку демонструють свою системність, а екологічні ідеї можна тлумачити як загальнонауковий методологічний підхід, звернув свого часу увагу відомий методолог науки Е.Г. Юдін. На його думку, звернення до матеріалу екології дозволило суттєво переосмислити й конкретизувати такі поняття, як "зв’язок", "організація", "цілісність", і, більше того, зробити їх придатними для аналізу суспільно-гуманітарних проблем.
Незважаючи на намагання деяких авторів утримати екологію в "прокрустовому ложі" класичної кваліфікаційної системи наукових дисциплін, вона постійно виходить за окреслені їй межі. Як цілком слушно зазначає Люсьєн Матьє, вона "з її широким діапазоном діяльності не є розділом біологічної науки, а репрезентує новий етап у розвитку всіх наук. Віднині прогрес у наукових дослідженнях може бути досягнутий лишень об’єднаними зусиллями спеціалістів різних галузей знання; використовуючи та зіставляючи досягнення різних наук для розв’язання одного завдання, вони зуміють осягнути загальні закони світу.
Осягнення загальних законів світу під впливом екологічної парадигми робить недостатнім концентрацію дослідницьких наголосів лише на проблемі людини. Воно з необхідністю включає й знання про навколишній щодо тієї самої людини світ та багатоманітність умов існування. Слід наголосити, що такий підхід відповідає інтересам самої людини. Осягнення "світу людини" без всебічно врахованого екологічного контексту стає неможливим.
Крім того, екологічне знання стимулює залучення в методологію сучасної науки таких елементів її трансформації: - здійснення переходу від декартівської "людини мислячої" до "людини існуючої". Врахування тієї обставини, що людина є не лише суб'єктом, що пізнає світ, а й суб'єктом, що живе в ньому розповсюдження моральних та ціннісних принципів не лише на людину, а й на природу; - для того, аби людина не стала істотою, яка знехтувала своєю природною сутністю, необхідно культивувати відчуття своєї єдності з життям, повагу до нього у всіх його проявах та прагнення більш повно зрозуміти природу. Остання мусить розглядатися як повноправний суб’єкт взаємовідносин з суспільством; - впровадження режиму легітимного співіснування альтернативних теорій та рівноправності різних форм розуміння, серед яких розум лише один з голосів поліфонії; - в сучасному науково-дослідницькому процесі стає необхідним повернення до метафізичних аспектів людського буття, звернення до уяви і творчості та ціннісних орієнтацій.
Руйнуючі усталені міфи, варто сказати, що природа образно кажучи, - зовсім не наша матір, і вона не стане плакати і побиватись на могилі людства, це й не ворог, якого потрібно перемогти або підкорити, щоб нейтралізувати його злі наміри. Природа - це незмінні правила гри, виграш у якій - людське життя (точніше, послідовність виграшних ходів) - є унікальним історичним фактом для людини, а не "природною необхідністю". Отже, проблема збереження довкілля - це проблема ілюзій, пов’язаних з розумінням людиною власної діяльності, передусім чинників, які зумовлюють можливість її регуляції та контролю над нею.
Перелік використаної літератури
1. Хілько М.І. Екологічна криза у філософсько-етичному вимірі // Філософська думка, 2000 № 3, с.24
2. Макасєєв М.В., Лисак (Бєлова) А.В. Теоретичні основи принципу регенерації та використання хвильової енергії при глісуванні системи профілів // Приладобудування 2003: стан і перспективи. Тези доповідей. - Київ, НТУУ “КПІ". - 2003. С.106-107
3. Макасєєв М.В., Лисак (Бєлова) А.В. Глісування системи незалежних пластин тандем із заданими навантаженнями та вільними кутами ходу // Наукові вісті НТУУ “КПІ. - 2005. - №5.
4. Ефимов К.М. Катастрофическое состояние окружающей среды как негативная социальная реалия XXI века // Вестник московского университета, 2005, № 3, с. 19 - 35
5. Кисельов М.М. Гуманістичні засади сучасної екології // Філософська думка, 2000, № 3, с.4
6. Кисельов М.М. Екологічна свідомість як феномен освітянського процесу // Філософська думка, 2005, № 2, с.130
7. Павленко А.Н. "Экологический кризис" как псевдопроблема // Вопросы философии, 2002, № 7, с.66
8. Гардашук Т.В. Феміністичний вектор екологізму // Філософська думка, 2005, № 5, с.91
9. Горлинский В.В. Ценностная рефлексия экологической безопасности // Практична філософія, 2004, № 4, с.33
10. Сергеева О.А., Платонов Г.В. Природный фактор в цивилизационной концепции // Вестник московского университета, 2001, № 6, с.53
11. Турлак В.А. Радиационное загрязнение окружающей среды как глобальная социально-экологическая проблема // Вестник московского университета, 2005, № 4, с.96
12. Кисельов М.М. Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки // Філософська думка, 1998, № 3, с.55
13. Деркач В.Л. Людина і природа: міфи сучасної свідомості та проблема збереження доокілля // Філософська думка, 2000, № 3, с.75
14. Вернер Тобальд Экология как эразац-реалия и вопрос ее рациональной обосновываемости // Вопросы философии, 2003, № 12, с.93
15. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій // Київ: Тандем, 2000
16. Крисаченко В.С. Екологічна культура. Теорія і практика: Навчальний посібник // Київ: Заповіт, 1996
17. http://www.lib. meta.ua - Учение В.И. Вернадского о Ноосфере.
18. http://www.nanonewsnet.ru
