Курсовая работа: Інвестиційна політика банків в Україні

Необхідно зазначити, що портфельне інвестування дозволяє поліпшити умови інвестування, надавши сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, які недосяжні з позиції окремо взятого цінного паперу і можливі тільки при їх комбінації.

Тільки в процесі формування портфеля досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Таким чином, портфель цінних паперів є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується потрібна стійкість доходу при мінімальному ризику.

Як я вже зазначала раніше, при формуванні інвестиційного портфеля інвестор повинен чітко сформувати свою стратегію управління і визначити майбутній тип портфеля.

На фондових ринках обертається велика кількість цінних паперів і число їх можливих комбінацій – велике. Інвестори можуть формувати портфелі з різним рівнем ризику. Різні інвестори мають відмінні цілі. В економічній ліетратур зустрічаються такі класифікації і принципи створення інвестиційного портфеля:

1)   агресивний (ризиковий) – націлений переважно на отримання доходу від приросту курсово вартості цінних паперів (в основному акцій), які входять у портфель цінних паперів. Власник даного портфеля схильний до високого ступеня ризику. Такий нвестор прагне якнайбільшої дохідності і вкладає капітал у ризикові папери.

2)   поміркований (ринковий) – дохід буде складатися за рахунок приросту курсової вартості, процентів за твердодохідними державними цінними облігаціями, а також із дивідендних виплат. Інвестори з поміркованою стратегією у якості основного пріоритету вибирають величину доходу, не обмежуючись жорсткими рамками періоду нвестування.

3)   консервативний портфель формується з державних облігацій. Інвестор схильний до меншого ступеня ризику. Інвестор, який дотримується консервативної стратегії управління портфелем, зацікавлений в отриманні стабільного доходу протягом тривалого періоду часу. Тому для нього кращим є безперервний потік платежів у вигляд процентних виплат по цінних паперах. Він згідний на меншу дохідність, яка компенсується високою надійністю.

Вищенаведена класифікація не єдина: інвесторів можна класифікувати і за рядом інших ознак. Найважливішою з них можна вважати статус, тобто інвестори можуть бути ндивідуальними (фізичні особи), інституційними (колективними) і професіоналами (професіонали ринку).

Відтак, при здійсненні своєї інвестиційної стратегії банки можуть орієнтуватися на різні цільові установки: отримання більш або менш високого і стабільного поточного доходу або дивідендів, зростання вартості самих цінних паперів, тобто збільшення вкладеного капіталу. Нарешті, можливе поєднання обох цілей.

Разом з цим, у будь-якому випадку при формуванні стратегії інвестування необхідно виконувати так зване “золоте правило інвестування”, воно полягає у тому, що дохід від вкладів у цінні папери прямо пропорційний ризику, на який готовий пійти інвестор заради бажаного доходу. Зв¢язок між ступенем ризику і нормою прибутку визначається так: мінімально необхідна для інвестора норма прибутку дорівнює нормі прибутку за безризикованими інвестиціями плюс премія за ризик по даній інвестиції.

Процентне співвідношення в інвестиційній політиці різних інвесторів наведено в таблиц 3.1.

Таблиця 3.1.

Співвідношення в інвестиційній політиці інвесторів

Види цінних паперів	Портфель агресивного інвестора	Портфель консервативного інвестора
Акції	70	20
Облігації	20	50
Короткотермінові цінні папери	10	30
Разом	100	100

Портфелі цінних паперів можуть бути двох типів: фіксовані і змінні. Фіксовані портфелі зберігають свою структуру протягом встановленого періоду, тривалість якого визначається терміном погашення облігацій, які входять до нього. Змінні або керуючі портфелі, відповідно до своєї назви, мають змінну структуру цінних паперів, склад яких постійно оновлюється з метою отримання максимального економічного ефекту.

Розглянемо відмінності варіантів банківської інвестиційної політики (табл 3.2.).

Інвестиції у цінні папери та інші об¢єкти можуть складати десятки позицій, обчислюватися великими сумами й охоплювати багато контрагентів банку. У випадку, коли виникає проблема професійного управління активами і залученими під них ресурсами як єдиним цілим, мова йде про інвестиційний портфель. Разом з цим, як регульоване ціле може виділятися сукупність джерел коштів, як формують інвестиційний портфель. Відтак, виникає можливість розглядати відносно замкнутий оборот коштів банку із залучення і вкладання грошових ресурсів для формування такого портфеля.

Стан ринку і можливості банку як інвестора визначають вибір його нвестиційної стратегії. На розвинутому фондовому ринку портфель цінних паперів це самостійний продукт, і саме його продаж цілком або частково задовольня потребу інвесторів при здійсненні вкладів коштів на фондовому ринку. Під нвестиційним портфелем потрібно також розуміти деяку сукупність цінних паперів, яка є цілісним продуктом управління. При здійсненні портфельного нвестування перш за все приваблює то, що воно дає змогу планувати, оцінювати контролювати кінцеві результати всієї інвестиційної діяльності в різних секторах фондового ринку.

Портфель цінних паперів – це сукупність зібраних воєдино різних фінансових цінностей, які служать інструментом для досягнення конкретної мети нвестора. У портфель можуть входити цінні папери одного типу (наприклад, державні цінні папери) або різні інвестиційні цінності (акції, облігації, ощадні і депозитні сертифікати тощо). Формуючи портфель, інвестор виходить з своїх “портфельних міркувань”, або з бажання власника портфеля мати кошти в такій формі і в такому місці, щоби вони були безпечними, ліквідними високодохідними.

Перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфеля для вирішення специфічних інвестиційних завдань. Для цього використовуються різн види портфелів цінних паперів, у кожного з яких буде власний баланс між снуючим ризиком, прийнятним для власника портфеля й очікуваною віддачею (доходом) у певний період часу. Співвідношення цих чинників дозволяє визначити тип портфеля цінних паперів.

Таблиця 3.2.

Види банківської інвестиційної політики

Критер порівняння		Види інвестиційної політики
			Консервативна		Поміркована		Агресивна
1.Характеристика нвестора		Консервативний (мінімальний ризик, висока надійність і ліквідність цінних паперів)		Поміркований (середній ризик, достатня ліквідність і прибутковість цінних паперів)		Агресивний (високий ризик, низька ліквідність і висока прибутковість цінних паперів)
2.Методи нвестування коштів		Переважно державні цінні папери. Портфель стабільний, обіговість паперів низька, частка вкладів у них не зростає		У портфелі з¢являються високоризиков спекулятивні папери. Намагання інвестицій потрапити в нові компанії. Частка вкладів у цінні папери стабільна або повільно зростає		Фінансов новації, намагання оволодіти контрольними пакетами спекуляції. Велик щоденні обороти, доля вкладів у цінні папери активно зростає
3.Ціл нвестування		Безпека вкладів		Дохідність, зростання вкладів, ліквідність		Зростання вкладів

3.2 Впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів

У цьому підрозділі я розглядаю питання стабілізац змінної, або “пульсуючої”, частини поточних пасивів шляхом короткострокових запозичень на міжбанківському ринку. Це дасть змогу збільшити обсяг дешевих ресурсів для використання в строкових активах банків для фінансування нвестиційної діяльності.

Ефективність діяльності банків значною мірою визначається двома головними чинниками: стабільністю ресурсів та ціною їх залучення і запозичення. Чим вони стабільніші, з більш визначеним терміном перебування в розпорядженні банку, тим результативнішим може бути їх розміщення. Але, з іншого боку, стабільніш ресурси дорожчі, їх підвищена ціна (ставка залучення) здатна поглинути значну частину доходів. Відтак проблема пошуку дешевих ресурсів, які відповідали б вимогам щодо стабільності, постає перед кожним банком.

Важливу роль у вирішенні проблеми пошуку стабільних і досить дешевих грошей відіграє формування депозитів до запитання чи залишків коштів на поточних рахунках клієнтів. Значимість використання цієї складової ресурсів загальновизнана, однак відсутні кількісні залежності й моделі, які б описували процеси трансформації ресурсів.

Мета – простежити трансформацію найнестабільнішої, чи “пульсуючої”, частини поточних пасивів (ППvar) і вивчити можливості використання її як інвестиційного ресурсу. Для досягнення цієї мети розглядаються задачі опису процесу формування поточних пасивів і їх поелементного дослідження.

Необхідно зазначити, що ресурси банку за критерієм керованості розглядаються, з одного боку, за характером надходження, а з іншого – за характером їх залучення в активи банку. Розміщення всіх ресурсів в активи є результатом управління банківського персоналу, але залежно від якості цього управління за інших рівних умов можливі різні результати. Формування ж ресурсів, характер надходження порядок вилучення з банку визначають їх керованість як здатність впливати на зміну обсягу і термінів перебування коштів ресурсів банку у розпорядженн банку.

У теорії банківського менеджменту ресурси банку за прогнозованістю динаміки їх формування поділяються на постійні, стабільні і некеровані. Постійні ресурси це капітал банку в грошовій формі, тобто капітал за винятком коштів, вкладених у матеріальні та нематеріальні активи, а також його частина, зв'язана у резервах. Ці ресурси передаються банку його акціонерами (учасниками) для ведення банківської діяльності без обмеження у термінах використання і тому є їх постійною складовою. Вони не можуть бути вилучені з капіталу банку без встановлених НБУ обмежень.

До стабільних ресурсів відносять строкові депозити юридичних і фізичних осіб та позикові кошти, отримувані від інших банків у вигляді міжбанківських кредитів або в результаті емісії та розміщення цінних паперів власного боргу. Оскільки терміни перебування цих ресурсів у розпорядженні банку визначені, є змога розміщувати їх у найдохідніші строкові активи з урахуванням диверсифікованост портфеля активів і оптимізації параметрів “ризик – прибутковість”. Стабільн ресурси банку, які знаходяться в його розпорядженні протягом досить тривалих періодів, називають “довгими” грошима. Це цілком обгрунтовано, оскільки тривале перебування під впливом банківського менеджменту є їх важливою перевагою, - це дає змогу не лише отримувати досить високі доходи, а й підтримувати в необхідних межах ліквідність балансу банку, адже строкові зобов'язанння власники коштів можуть вимагати тільки по закінченні зазначених у договорах термінів. Це, у свою чергу визначає стабільність ресурсів банку, можливість їх ефективного розміщення і надійність само установи.

Однак довгі” ресурси є дорогими – процентні ставки за ними досить високі. Не безплатний і банківський капітал – вимоги акціонерів (учасників) щодо нього дуже істотні: по-перше – це дивіденди, а крім того – вимоги щодо капіталізації прибутку та до отримання великими акціонерами додаткових доходів з використанням переваг розпоряджатися банківськими коштами, у тому числі й у рамках обмежень чинного законодавства. Отже, ресурси банку, які складаються з капіталу та строкових залучених і позикових коштів, дають змогу сформувати найдохідніші строков активи, але їх висока ціна поглинає значну частину доходів і обмежує можливост нарощування прибутку.

До нестабільних ресурсів банків відносять кошти до запитання, тобто гроші клієнтів на їх рахунках (поточних, розрахункових, бюджетних, кореспондентських рахунках “Лоро”). Вони поповнюються залежно від надходжень і зменшуються залежно від потреби клієнта. Для банку щоденний залишок коштів на кожному такому окремому рахунку є величиною випадковою, яка змінюється від нуля до максимальної величини коштів на рахунку залежно від індивідуальних особливостей діяльності клієнта. Депозити до запитання на окремих рахунках нестабільні – кошти їх власники можуть вимагати в будь-який час, і тому говорити про керованість, про розміщення конкретного депозиту до запитання в строкові активи не доводиться. Депозити до запитання на окремих клієнтських рахунках формуються як “короткі” й нестабільні ресурси.

Однак депозити до запитання в їх сукупності за всіма зобов'язаннями банку створюють поточні пасиви, які відкривають якісно нові можливості для розміщення цих коштів у строкові активи. З огляду на випадковий характер зміни залишків на кожному з рахунків і неможливість “обнуління” одночасно всіх рахунків при нормальній роботі банку поточні пасиви в сукупності створюють постійну, незнижувану частину коштів, яка використовується банками як стабільна складова ресурсів. Так частина “коротких” коштів до запитання трансформується в “довг ресурси. Вивчення процесів формування стабільної, постійної частини поточних пасивів і теоретичне обгрунтування розрахунку їх значень підтверджує можливість доцільність їх використання як керованих ресурсів при збереженні стабільност клієнтської бази банку та стійких оборотів на поточних рахунках клієнтів.

Важливою особливістю цієї частини поточних пасивів є те, що при якісних характеристиках, схожих з характеристиками керованих, тобто “довгих” ресурсів, вони є дешевими, оскільки юридичних особам за депозитами до запитання банки сплачують зазвичай до двох відсотків річних (щоправда, іноді з метою залучення клієнтів на розрахунково-касове обслуговування і нарощування обсягів поточних пасивів практикують і підвищення цих ставок – до 10 відсотків річних). Залучення на розрахункове обслуговування якомога більшого числа клієнтів (особливо з значними середніми залишками коштів на їх поточних рахунках) збільшує відносно стабільну частину поточних пасивів, оскільки величина їх умовно постійно частини прямо залежить від кількості клієнтів і середнього значення (математичного очікування) залишків коштів на їх рахунках.

На рис 3.1., де відображено процес формування поточних пасивів банку протягом трирічного періоду, бачимо, як у міру збільшення загальної величини поточних пасивів зростає й величина їх умовно постійної частини.

Природно, що постійність цієї складової поточних пасивів є досить відносною. Вона залежить від кількості клієнтів, від рівня ділової активності в державі й конкретному регіоні, від оборотів на рахунках та інших факторів, у тому числі й сезонності, що наочно відображено на рисунку. Однак грамотний банківський менеджмент забезпечує не лише підтримку рівня стабільної частини поточних пасивів, а й прогнозування динаміки обсягів поточних пасивів та можливих змін їх стабільної частини (ППconst), що прирівнює цю складову банківських коштів до керованих, але дешевих ресурсів, здатних формувати значний прибуток.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10