Дипломная работа: Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

Для підкріплення місіонерської діяльності, митрополит Тихон між 1720 і 1724 роками відновив занедбаний Юнгинський Спаський монастир, який згодом став одним із центрів місіонерської діяльності. Він також сповістив Святійший Синод, що 30000 старохрещенців, тобто нащадків татар, які прийняли хрещення в ХVІ й ХVІІ століттях, не мали ні священиків, ані храмів, через що багато родин відпали від православ’я. Як вихід із цієї ситуації Тихон запропонував насильницькі заходи, приміром: заборону поховань на мусульманських цвинтарях і зруйнування їх. Він також пропонував забрати дітей із тих сімей у школи й заснувати нові, а головне державна влада повинна підтримувати місіонерство всіма засобами.2

Наступником митрополита Тихона став українець митрополит Сільвестр Холмський (1725—1731). У свому звіті від 30 січня 1730 р. він песимістично оцінював становище новохрещених у Казанській єпархії, котрих офіційно нараховувалося наприкінц 20-их років ХVІІІ століття 40000. Митрополит Сільвестр доповідав про брак священиків і храмів, без яких утримати новохрещених у православ’ї було неможливо.3

В 1734 р. стараннями українця архієпископа Іларіона Рогалевського, Святійший Синод дозволив відкрити 4 школи для вотяків, мордви й чувашів і виділив для цього 2000 рублів. Архієпископ Іларіон недовго був на Казанській кафедрі, але він задумав низку проектів, частину з яких сам і реалізував. Приміром, до його заслуг належить започаткування духовного навчального закладу, який у майбутньому переріс у знамениту Казанську духовну Академію.4

У 1735—1738 рр. Казанську митрополію очолив малограмотний росіянин Гавриїл Руський, з вини якого відкриті школи занепали, як і вся місіонерська діяльність.5 Комісію було розпущено.

Тільки з приходом на Казанську кафедру українця єпископа Луки Конашевича (1738—1755) ситуація докорінно змінилася. Він утілив у життя ідею архієпископа Іларіона про створення спеціальних шкіл для новохрещених дітей. Такими школами були Федорівська в Казані, для калмиків відкриті школи місійного характеру в межах Казанської митрополії в нових містах — Ставрополі й Оренбурзі.6 Стараннями єпископа Луки 1740 р. організовано новохрещенську Контору, яка займалася справами православної місії на території тодішніх губерній: казанської, нижньогородської та воронізької, які охоплювали все Поволжя. Контору очолив молодий архімандрит Димитрій Сеченов (1740—1742).7 Його помічником був українець Сільвестр Гловацький, котрий згодом стане митрополитом Тобольським.

Після Димитрія Сеченова, росіянина, цю «Контору» з українців очолювали: архімандрит Свіязького монастиря Сільвестр Гловацький (1742—1749) і архімандрит Євменій Скаловський (1750—1767).

Їхніми помічниками та співробітниками були українці: архімандрит Казанського Спаського монастиря Веніамін Пуцек-Григорович (1741—1743) (висвячений на єпископа нижньогородського, він займав кафедри: нижньогородську — 5 років, тверську — 5 років, псковську — 3 роки, петербурзьку — 1 рік, з липня 1762 р. — кафедру Казанську, на якій і впокоївся.) Далі були — архімандрит Казанського Спаського монастиря Феофіл Ігнатович (1754—1765); ієромонах Леонід Кременський, префект Казанської семінарії; протопіп Іван Орловський.8

Наступником Луки Конашевича на Казанській кафедрі знову став українець, Гавриїл Кременецький (1755—1762)9, при котрому спротив іновірців до хрещення значно зменшився. Єпископ Гавриїл більше піклувався про духовне оформлення новохрещених, ніж про кількість навернених у православ’я.

Останнім архієреєм з українців на Казанській кафедрі був Веніамін (Пуцек-Григорович) (1762—1775)*. Його діяльність тут збіглася з початком правління Катерини ІІ, погляди й укази котрої зробили практично неможливим продовження місіонерської праці. За таких обставин, необхідно було по-новому організувати методи місіонерської справи, що й намагався зробити митрополит Веніамін.

Говорячи про засновану 1609 р. Астраханську єпархію, яка до того входила в Казанську пархію, слід сказати, що в ХVІІІ столітті там також успішно працювало багато українських місіонерів, особливо серед калмиків. Ще до ХVІІІ століття, окрем племінні вожді прийняли хрещення в степах навколо Астрахані. В останні роки правління Петро І особливо цікавився прикордонними областями Каспійського моря й Північного Кавказу та хотів поширити вплив на всіх калмицьких вождів. Тод пископом Астраханським був українець Лаврентій Горка (1723—1727).10 1724 р. один із найвпливовіших калмицьких вождів Баскадй-Дордзи з’явився в Петербурзі й у присутності Петра прийняв хрещення разом зі своїм почтом, одержавши ім’я Петро Гайшин. Цей приїзд не випадковість — а результат прац українця Никодима Лінкевича. Священний Синод планував відправити місіонерів до калмиків. У записці до Синоду єп. Лаврентій Горка вказував, що найбільшою складністю буде незнання місіонерами калмицької мови. Святійший Синод послав ромонаха Никодима Лінкевича, котрий закінчив КДА, з завданням вивчити цю мову. Зі звітів Никодима Святійшому Синодові можна бачити, як просувалось вивчення калмицької мови й переклад молитовних текстів. 1729 р. він повідомив про 176 хрещень (40 чоловіків і 136 жінок і дітей). Никодим залишився у калмиків до 1731 р. й охрестив 1655 чоловік.11

Після Никодима Лінкевича зі старанністю й користю для св. Церкви працював протоієрей Андрій Чубовський, який знав калмицьку мову. Кількість новохрещених в Астраханській-Ставропольській швидко зростала. 1737 р. їх було вже 3000, а 1745 р. — їхнє число зросло більш як удвічі. 1765 р. охрестилося тільки чоловічо статі близько 8 тис. осіб. Не тільки Астраханська орда, а й із Зюнгарії калмики цілими загонами йшли хреститися. Тим, котрі приймали хрещення, давали землі між Волгою, Соном і Черемшалом. У Ставрополі відкрили училище для дітей новохрещених калмиків.12

Деякі дослідники,* відзначаючи особливі успіхи місіонерської діяльності на Поволжі у ХVШ столітті, ставлять їх у залежність від державної політики того часу й від пільг, які надавалися новохрещеним з новірців. Справді, Російська держава, принаймні у 1-ій половині ХVІІ століття не була пасивним спостерігачем християнізації народів Поволжя. Імператор Петро І не раз підтверджував пільги наверненим до Церкви. Імператриця Єлизавета також була прихильною до місіонерської справи. Факти свідчать про активну підтримку місіонерства окремими вінценосними особами. Але ж така підтримка держави не припинялася з часу влаштування Казанської митрополії, тобто з 1555 р. У попередньому розділі вже говорилося про це. Підтримка була, але відчутного результату не було. Лише з приходом на ниву місіонерської справи високоосвічених, самовідданих і ревних українців, справа настільки зрушила з місця, що в 60-их роках ХVІІІ століття більшість язичників прийняли християнство, а разом із ними, велика кількість мусульман.

РОЗДІЛ IV.

УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ БЛАГОВІСНИКИ ТОБОЛЬСЬКОЇ

МІСІЇ

4.1 Історія виникнення та становлення Тобольської митрополії, як

форпосту місіонерства в Сибіру

1562 р. отаман Єрмак із донськими козаками здійснив похід на Сибірське ханство*, розбив Хана Кучума й поклав початок приєднанню Сибіру до Росії.1 Після Єрмака було ще кілька походів московських воєвод, які завершили завоювання Сибіру. Відтоді, з метою утвердження свого панування, московська держава розпочала будувати (на завойованих землях) міста, фортеці, а також каплиці, церкви й монастирі. Так, 1586 р. на місці татарського містечка Чингі-Тура засновано місто Тюмень, 1587 р. — Тобольськ, 1592 р. — Обдорськ, 1593 р. — Березов, Тара, Телим; 1594 р. — Сургут, 1596 р. — Нарим, і т. д. При кожному місті-облозі будували фортечне укріплення й церкву.2

Водночас у Сибіру почали засновувати монастирі. 1596 р. відкрито Знаменський монастир у Тобольську, 1604 р. — Покровський монастир у Туринську й Миколаївський у Верхотур’ї, 1616 р. — Преображенський монастир у Тюмені та інші.

Разом з укріпленням свого панування, московські князі дедалі більше розгортали ясачну* політику, пов’язану зі збиранням з туземного населення цінного хутра: песця, соболя, лисиці. Місця зосередження ясака, або так звані «зимовья ясачные», були, крім монастирів, одним із опорних пунктів розповсюдження в Сибіру християнства.3

1603 р. хрестилися деякі з начальників Чусовських Вогуличів. 1605 р. християни були вже у Верхотур’ї, Тобольську, Тюмені й Туринську. За царською грамотою туди відправили Богослужбові книги.

1620 р. в Тобольську відкрили архієрейську кафедру, куди першим архієпископом призначили Кіпріана — ігумена Хутинського, відомого своєю ревністю у вірі. Патріарх Філарет (1619—1633) наказав йому займатися освітою серед язичників. Він хрестив багатьох туземців, побудував кілька монастирів у своїй єпархії, приміром: в Алапаєві — Нев’янський-Богоявленський, у Тарі — Спаський, у Томську Знаменський, у Тагілі — Христорождественський, у Тобольську — Миколаївський.4

Відомо про місіонерську працю між Уралом і річкою Обь, яку проводили монахи Далмацького монастиря, заснованого 1644 р. на Ісеті, в Західному Сибіру.5

При патріархов Ніконі (1635—1658) п’ятий Сибірський митрополит Симеон подав цареві прохання від 14 волостей Кондських остяків прислати до них священиків і ченців, аби вони могли просвітити їх святим хрещенням. 1683 р. царським наказом у Конд збудовано монастир з причтом для насадження віри серед місцевих жителів.6

Брак грамотних священиків був вагомою причиною млявої місіонерської діяльності в Сибіру в XVII столітті, але не єдиною. Монархія тоді була зацікавлена, передусім, у збагаченні скарбниці за рахунок збору ясака з підкорених народів. Ті, що прийняли православ’я, переходили на осідлий спосіб життя та звільнялись від сплати ясака. Швидке збільшення кількості осідлих жителів суттєво скоротило б надходження до скарбниці сибірського хутра. Оскільки отримувані від його продажу доходи були значними, то в інтересах казни цар заборонив примусове навернення язичників у православ’я. Про це свідчать укази, направлені в різн роки сибірським воєводам і церковним ієрархам.

Однією з таких грамот (1625) наказувалося «насильно їх не хрестити, із Сибіру в Москву не возити». Число мисливців, які платили ясак у царську казну, таким чином, скорочувалося. Заборону на хрещення іноземців ми зустрічаємо у відправленій 1670 р. грамоті якутському воєводі князю Волконському, де йому наказано, а також «і диякону і піддячним... ніяких іноземців ... не хрестити», а «службовцям й іншим людям хрестити не дозволяти».7 У зв’язку з тим, що подібні випадки множилися, такій практиці клали край.

Проте добровільне хрещення інородців допускалося. У згаданому наказі якутському воєводі про це сказано досить чітко: «Хто з ясачних людей захоче хреститися добровільно, то таких людей дозволяти хрестити, запитавши їх спочатку, чи вони зі своєї вол хочуть хреститися».8 Відповідні вказівки отримували й церковн рархи. Приміром, 1680 р. цар наказав сибірському митрополитові Павлові «без доброї волі ніяких іноземців не хрестити».9

З офіційних царських документів ми дізнаємося також про інші причини, які спонукали самодержця вимагати від своїх сибірських воєвод більш миролюбного й толерантного ставлення до ясачних людей і народів. Скарги потерпілих і офіційн повідомлення воєвод інформували про утиски, в результаті яких з’явилася «шатость», тобто протест проти жорсткого гніту й пограбування аборигенів, який проявлявся у втечі в віддалені місця й відмові платити ясак, а також у форм збройних виступів. Але представники Сибірської адміністрації і службовц гнорували вказівки «высочайшие», користуючись віддаленістю місць служби від Москви. Утиски змушували аборигенів іти у важкодоступні райони. З цих причин киргизці «від державної милості відступили і ясачний князець Корчумко з друзями... зрадивши, від’їхали,»10 — читаємо в царському наказ Томському воєводі 1629 р.

Деякі дослідники11 наголошують на примусовому хрещенні з боку Церкви як на мало не головній причині невдоволення та протесту тубільців. Насправді, в документах чітко говориться про зловживання та грабіжництво царських службовців. Цар періодично нагадує сибірським воєводам, що попри його вказівки «в минулі роки, перебуваючи в Сибірських містах, багато воєвод чинили іноземним ясачним спустошення та грабунки, від чого чимало ясачних людей зрадили й пішли у віддалені місця,» через що «всі доходи значно зменшились».12

Отже, церква в той період, не маючи достатнього штату освіченого духовенства і стримувана державою, не зробила якихось рішучих кроків у справі християнізації туземних народів Сибіру. Тільки на початку ХVIII століття, коли природні для церкви намагання просвічувати всі народи збіглися з прагматичними намірами Петра І, це дало могутній поштовх місіонерській справі. На щастя, в той час з’явилися достойні подвижники-українці, котрі змогли блискуче організувати покладену на них місію.

4.2 Визначн Тобольські місіонери-українці

а) Святитель Філофей (Лещинський).

Першого лютого 1702 р. в Москві за участю Місцеблюстителя Патріаршого престолу Рязанського митрополита Степана Яворського був посвячений у сан митрополита Сибірського й Тобольського архімандрит Філофей Лещинський.1

Цим актом було виконано волю імператора Петра І, який 1700 р. спеціальним розпорядженням наказав Київському митрополитові Варлааму (Ясинському) «пошукати в малоросійських містах і монастирях з архімандритів й ігуменів або інших знаменитих ченців людину не тільки добру, благу, непорочного життя, а й учену, щоб він, ставши митрополитом у Тобольську, міг із Божою допомогою поступово в Китаї та Сибіру людей, перебуваючи в сліпоті ідолослужіння, приводити до пізнання істинного Бога».2

Народився знаменитий місіонер 1650 р. в Україні в небагатій шляхетній родині Лещинських. Точного місця народження, як і його світського імені, дослідники не знають. Можна лише припустити, що народився він у Галичині, де прізвище «Лещинський» поширене. Вищу освіту майбутній святитель здобув у Києво-Могилянській колегії, яка згодом стала Київською академією. По її закінченні одружився та став парафіяльним священиком. Овдовівши, Фелофей прийняв чернечий постриг поселився в Києво-Печерській Лаврі. Невдовзі, його обрали економом. Пізніше він був на посаді Брянського Свєнського монастиря, приписаного до Києво-Печерсько Лаври, звідки й був покликаний на архипастирське служіння3 в Сибір. Рекомендував Лещинського на Тобольську кафедру св. Димитрій Ростовський, після відмови його самого обійняти Сибірську митрополію з огляду на стан здоров’я.4 Те, що побачив святитель в Сибіру слабодухого могло б привести до відчаю. Ще на шляху в Тобольськ, заїжджаючи в міста й села, митрополит Філофей запитував віруючих: «Як молитеся Богові?» — на що багато хто відповідав: «Не знаємо, що таке молитва».5 Прибувши в Тобольськ, 4 квітня 1702 р. про сво враження він пише в грамоті архімандритові Троїцького селенгінського монастиря Михаїлу: «Сповіщаєм вашому братолюбству, що по дорозі з царствуючого града Москви в місто наше напрестольне, бачив я таке безчинство велике, що навіть не хочу про це писати».6

Храмів у єпархії, як і священослужителів було дуже мало. На момент прибуття святителя в Тобольськ, велетенська територія сибірської митрополії нараховувала всього 160 церков.7 У деяких храмах через брак коштів, відсутність начиння та несумлінність священиків церковні служби не відправлялися. Зміцнювалося магометанство, а переважна більшість корінного населення залишалась язичниками. Розкольники, що переселились у Сибір, вдавалися до самоспалення, чим ще більше ускладнювали і так важку ситуацію.

6 грудня 1702 р. митрополит Філофей скликає в Тобольську церковний собор, який став однією з найпомітніших подій сибірського православ’я.8 На соборі було укладено соборні статті, які стосувалися Богослужінь, виконання треб, життя й побуту духовенства й мирян.

Відразу після собору, митрополит Філофей пише прохання до Петра, в якому в 25-ти пунктах окреслює церковні потреби Сибірської єпархії.9 Прохання задовольнили далеко не повністю, коштів на утримання архієрейського дому й парафіяльного духовенства, як і раніше, бракувало. Петро І навіть не дозволив митрополиту Філофею перенести мощі св. мученика Василія Мангазейського з Туруханська в Тобольськ.10

Діяльність Філофея була різноманітною. Багато він потрудився на ниві духовного просвітництва. Наприкінці 1702 р. при архієрейському домі засновується школа, куди запросили на викладання київських і чернігівських монахів. Митрополит хоче ввести в школі латинську мову та мріє про відкриття типографії для друкування навчальних посібників і книжок духовного змісту, але це йому забороняють.11

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15