Дипломная работа: Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті

Після митрополита Атонія Стаховського, який спочив 1740 р., був цілий ряд митрополитів-українців, котрі очолювали сибірську кафедру: Нікодим (Сребницький) з 29.05.1740 р. до 1741 р., Арсеній (Мацієвич) з 1741 р. до 1742 р., Антоній (Нарожницький) з 26.09.1742 р. до 9.10.1748 р., Сільвестр (Гловацький) з 6.07.1749 р. до 9.10.1755 р.13 Усі вони, в міру своїх сил і відповідно до терміну перебування на Тобольській митрополичій кафедрі, зробили внесок у справу місіонерства. Завершує список українських митрополитів у ХVІІІ столітті в Тобольську святитель Павло (Конюшкевич).

в) Святитель Павло (Конюшкевич).

Особистість святителя Павла Конюшкевича вже майже два століття викликає велику зацікавленість православних істориків, починаючи з 1827 року, коли митрополит Київський Євгеній (Болховітінов) виявив його нетлінні мощі. Того року приготували новий склеп під підлогою Великої Лаврської церкви, щоб перенести туди розміщені в різних місцях гробниці. І ось, митрополит Євгеній пише: «цього 1827 р., 12 червня, доповіли мені, що в усипальниці під Стефанівським приділом тіло Тобольського архієрея Павла, але спочиває у гробі поверх землі і було призначене для погребіння на новому місці, виявилось нетлінним, чому і наказав я залишити подивитись мені самому, але того дня не встиг зробити огляд. В наступну ніч, коли я заснув, уявилась мені буря, яка хитала будівлю, від чого я прокинувсь і почув, що по залах твердими кроками хтось йде в мою спальню. Двер відчинились і уввійшов невідомий муж, осяяний світлом, в архієрейському одязі, з гнівом на обличчі. Припіднявшись на ліжку, я хотів встати і поклонитися йому, але не міг, тому, що ноги, особливо коліна, в мене сильно затремтіли. Той, що прийшов, сказав мені: «Чи даси нам почивати, чи ні? Не даси нам почивати, не дам тобі і я ніколи почивати». Потім він вийшов такими же кроками зі спальні. Вранці я прийшов до гробу архієрея, котрого напередодні хотів оглянути. Коли зняли кришку, то побачив того самого святителя Божого Павла, котрий явився мен вночі, і в тому ж облаченні. З сльозами цілував я руки його, відслужив панахиду наказав залишити гріб на попередньому місці». Через 40 років Лавру відвідав Олександр II з імператрицею в супроводі церковного історика й письменника М.В.Толстого. Він пише: «Разом з іншими богомольцями я спускався в цей склеп. Припідняв кришку простого дерев’яного гробу, зняв пелену з лику святителя й ус ми були вражені надзвичайним нетлінням мощів. Павло був таким, ніби щойно заснув: русе з сивиною волосся й борода, лице спокійне, з заплющеними, дещо впалими очима; руки, складені на грудях; митра та облачення — все повністю збереглося, хоча пройшло вже майже 100 років як тіло святителя покоїться в гробі. Цього чудесного нетління не можна приписати дії повітря чи інший місцевий причинам, адже інші тіла в тому склепі зітліли й розклалися».1

Багато дослідників вивчали його життєвий шлях, торкаючись різних аспектів його діяльності. Серед авторів дорадянської доби: Зноско В. свящ. «Жизнь и чудеса святителя Павла митрополита Тобольского и Сибирского»; Титов Ф., прот. «Павел Конюшкевич Митрополит Тобольский и Сибирский», Титликов Б.В «Павло Конюшкевич, митрополит Тобольський». Зацікавленість особистістю св. Павла виявив Карташов А.В. у своїх «Очерках по Истории Русской Церкви». Останні праці дослідників такі: Симонюк В. канд. дисертація «Життя і діяльність митрополита Тобольського Павла Конюшкевича», Швець О., прот. Святитель Павло (Конюшкевич) Митрополит Тобольський, його життя та діяльність2, Нас найбільше цікавить місіонерська праця святителя Павла.

Початок формування його, як особистості, припадає на роки, проведені майбутнім святителем у своєму рідному місті Самборі, що на Галичині. Народився він 1705 року в родині Самбірських міщан на прізвище Конюшкевичі. Хоча більшість українського населення Прикарпаття того часу усвідомлювала себе православними, але формально їх відносили до уніатів, бо ще 23 червня 1691 року таємний уніат пископ Перемишльський Інокентій Винницький уже відкрито проголосив у Варшав від себе й за свою паству про перехід православної Перемишльської єпархії до унії. Як відомо, Інокентій Винницький був останнім православним Перемишльським пископом, до юрисдикції якого належав Самбір. Звичайно, були ще православн священики, які таємно духовно окормлювали своїх вірних, були братства, можливо й існували православні школи3, але все те діялося нелегально. Тому немає точних даних, де саме зробив перші кроки навчання малий Петро (таке було його ім’я до постриження), у православній чи уніатській школі. За словами одного з дослідників, хоч де навчався майбутній святитель, одне зрозуміло, що формувався він у православному оточенні4. У той час православна самосвідомість була в переважної більшості українського населення Галичини.5 Відомо також, що населення Самбора було поліконфесійним: там жили латинники, уніати, протестанти, євреї та інші. Чи не відтоді, ще з дитинства, у святителя Павла виникло бажання навертати іновірців до православ’я, віри, яку сповідували його батьки й він. Згодом, через багато років, це бажання він реалізує в далекому Сибіру, приводитиме до спасіння людей, що перебували в темряв язичництва.

Батьки Петра, бачачи у свого сина особливі здібності, а також бажаючи дати йому освіту в дус православної віри, відправляють його, ще зовсім юного, хоч у рідне й дороге, та все ж таке далеке місто — Київ. Різні дослідники по-різному визначають рік вступу Св. Павла в Київську Академію. Зноско В. вважає, що 1715 році, а Титлинов Б.Ф. подає 1716—1717 р. Найімовірніше, що це був 1721 р., про що переконливо, ґрунтуючись на простій логіці, доводить протоієрей Олександр Швець, у своїй кандидатській роботі.6 Навчання проходило в Київській Академії, яку він закінчив 1733 р. в 28-річному віці. Того ж року його було пострижено в ченці з ім’ям Павло, а через рік (1734) він прийняв сан священика.Його, як здібного, призначають учителем риторики й поезії. У 1740—1741 рр. майбутній святитель супроводжував архімандрита Київської Лаври Тимофія (Щербацького) в довгій подорожі до Санкт-Петербурга. Павла помітили, оцінили й викликали на посаду проповідника Московської Академії, яка була тод в Заіконоспаському монастирі. 1743 р. Новгородський архієпископ Амвросій (Юшкевич), учитель Павла по Київській Академії, запросив його до себе та зробив архімандритом першого за честю й багатством Юріївського монастиря, у якому він перебував 14 років. Звідти Павла призначили 1758 р. митрополитом у Тобольськ.

Прибувши в Тобольськ і познайомившись зі станом справ у єпархії, святитель Павло визначив для себе кілька стратегічних напрямів. Перше, чим він старанно зайнявся, було просвітництво. Колишній викладач Київської Академії та проповідник Московсько Академії відразу звернув увагу на семінарію при архієрейському будинку. Заснована ще 1702 р. митрополитом Філофеем (Лещинським), на час приходу святителя Павла в Тобольськ вона занепала. Це, певне, була єдина семінарія Руської Церкви, яка не мала повного курсу навчання. У ній не було вищих класів філософії та богослов’я. Таке становище можна пояснити великим браком кандидатів на церковні посади, через що ніколи було чекати закінчення повного курсу навчання.7

Проте головною причиною занепаду семінарії була відсутність державного фінансування. Згідно з Духовним регламентом, духовні школи вважалися школами при архієрейських будинках. Єпархіальні архієреї мали дбати про відкриття шкіл і утримувати їх на місцеві кошти. Тому стан духовної освіти в тій чи іншій єпархії залежав, переважно, від особи єпархіального архієрея. Тобольська єпархія, хоча за територією була й найбільшою, але далеко не багатою. Утримувати на свої кошти семінарію архієреєві було практично неможливо. Святитель Павло подає прохання в Святійший Синод про надання їй статусу штатної семінарії, але тільки 1765 р. домігся дозволу на отримання для неї 490 рублів на рік.8

Відкривши відсутні два класи — богослов’я та філософії — вчений ієрарх сам особисто безпосередньо контролював викладання уроків. Збільшивши кількість семінарських предметів, ревний архіпастир почав дбати про збільшення складу її викладачів. Звертається він до рідного Києва, й не стільки до Академії, скільки до Києво-Печерської Лаври, яка завжди мала вільних учених ченців. Після зволікань, нарешті прохання сибірського святителя задовольнили й у січні 1764 року в Тобольськ відіслано двох учених ієромонахів: Саватія Ісаєвича й Веніаміна Бєлковського.9

Крім піклування про семінарію, яка мала виховувати грамотних пастирів-місіонерів, святитель задумав заснувати цілу мережу нижчих духовних училищ. Так, у 1759—1764 рр. у Тобольській єпархії було засновано низку так званих «заказних» шкіл, розташованих у «заказах». Це були школи в Барнаулі та Троїцьку, 1760 р.— у Красноярську й Верхотур’ї, 1761 р. — у Єкатеринбурзі, Далматові, Рафаїлові. Пізніше відкрилися школи й в інших заказах — Тарському, Томському, Самарівському, Ішимському, Туринському. Ці школи мали чотири класи: фари, нфіми, граматики й синтаксими. Після них учні мали вступати в піїтичний клас семінарії.10

Святитель Павло усвідомлював також важливість будівництва нових храмів для поширення християнства на території Сибіру. Він наполягав, аби будувалися камінні церкви. Разом з тим, намагався навести порядок із процедурою оформлення церковного будівництва, а також із збиранням коштів на будівництво нових храмів. Так, 1759 р. по духовних заказах було розіслано указ; у ньому докладно перераховувалися пункти, з яких у майбутньому мало складатися прохання парафіян про будівництво чи відновлення церкви.11

Святитель Павло не хотів миритися з безконтрольним збором пожертв на будівництво храмів. Ще попередні архієреї для нього ввели «шнурові книги» у яких ті, що збирали кошти, повинні були суворо стежити за записами пожертв. Дозволи на подібні збори видавалися десятками й сотнями безперешкодно. Митрополит Павло обмежив кількість шнурових книг і видавав їх переважно тоді, коли будувалася камінна церква, яка вимагала більших затрат.12 Загалом, на думку дослідників, саме Павло Конюшкевич у 1760-их роках зумів різко покращити діловодство та звітність у своєму відомстві, які за інших архієреїв велися недбало.13 Завдяки порядку й контролю за час перебування святителя Павла на Тобольській кафедрі збудовано багато храмів, особливо камінних.14

Перш за все, було відновлено Богоявленську Церкву, яка за місяць до приїзду святителя згоріла разом із дерев’яною Захаріївською церквою. На місці Захаріївської 11 червня 1759 р. митрополит Павло заклав камінну двохповерхову церкву: згори — на честь Воскресіння Христового, внизу — святих Захарії і Єлизавети, з приділом св. Димитрія Ростовського. 1 квітня 1761 р. в Тобольську було освячено камінну Христовоздвиженську церкву. Того ж року, 12 вересня освячена в нижньому поверс камінна церква на честь Покрови Пресвятої Богородиці. 28 квітня 1762 р. в Тобольському жіночому монастирі архієрей освятив літню церкву Різдва Богородиці, а при Благовіщенській церкві того ж року завершилося будівництво камінної дзвіниці. У Стрітенській церкві 27 жовтня 1762 р. освячено приділ на ім’я св. мучениц Параскеви П’ятниці.

У Знаменському монастирі українець Михайло (Міткевич) 1767 р. завершив будівництво камінно дзвіниці й камінної двохповерхової церкви: внизу — на ім’я свят. Миколая, згори на честь Казанської ікони Божої Матері.

У місті Березов 1765 р. на місці згорілого храму на честь Різдва Богородиці за грамотою митрополита Павла побудовано камінну церкву. У м. Ялуторовську в 60-ті роки ХVІІІ століття, згідно грамоти митрополита Павла, зведено двохповерхову камінну Стрітенську церкву. У Тюмені 1765 р. закладено камінну Успенську церкву. На місці Спаської дерев’яної церкви, яка згоріла 4 червня 1766 р., 1769 р. побудовано камінну.

У місті Тар святитель освятив першу камінну двохповерхову Спаську церкву. У м. Красноярську близько 1759 р. розпочато будівництво камінної соборної Троїцької церкви. Також чимало збудовано й освячено преосвященним Павлом церков і в інших провінційних містах і селах.

Дбаючи про семінарію, яка мала випускати потрібну кількість священнослужителів, будуючи храми, наводячи порядок в єпархії, тобто, створюючи базис, митрополит Павло постійно й безпосередньо займався місіонерськими справами. Для ознайомлення з станом місіонерської справи в єпархії святитель Тобольський здійснював особист візити в різні місця, незважаючи на труднощі, пов’язані з подорожами по Сибіру. Так, приміром, у лютому-березні 1762 р. він відвідав «верховні міста та інш визначні місця Тобольської єпархії» (за маршрутом з Тобольська через Тюмень та Турінськ до Верхотур’я). Його супроводжував численний почет, який складався з архімандритів, священиків, дияконів та хористів, котрі, очевидно, були необхідні для здійснення архієрейського богослужіння в різних місцях єпархії.15

Неподалік кафедри митрополита Павла було Джунгарське (Калмицьке) ханство, яке межувало з Південним Сибіром річками Іртишом й Ішімом. У першу чергу сюди звернув ревний архіпастир слово євангельської проповіді. З довірою поставилися калмики до проповіді святителя Павла й охоче хрестилися. Коли китайська армія в 1757—1758 рр. зруйнувала Джунгарське ханство, дехто з джунгарців і їхніх тайшів (князів) рятувались у російських фортецях: Семипалатинську, Усть-Каменогорську, Ямишевську й ін., а також у містах Тарі й Тобольську. Там приймали вони російське підданство та православну віру. Серед них був сам Контайша (хан) Амурсана з жінкою Бетей і сином Пунцуком, котрі, прибувши до Тобольська, жили в заміському архієрейському будинку.16

З метою пожвавлення місіонерської справи у Тобольській єпархії, святитель Павло 1764 р. запровадив у Тобольську посади двох спеціальних місіонерів для проповід християнства серед іновірців-ідолопоклонників і для утвердження новонавернених з язичництва в істинах православної віри. На затверджені тоді посади місіонерів святитель подбав призначити найосвіченіших осіб із середовища духовенства Тобольсько пархії.

Інструкції, правила й поради, з якими звертався святитель Павло до різних духовних осіб своєї єпархії з цього приводу, ясно свідчать про глибоку любов та істинно апостольське піклування його про нещасних людей, що не знали правдивого Бога. Протопопів «заказчиків», а через них і загалом усіх священиків Тобольсько пархії святитель Павло настійливо переконував ставитися з любов’ю та поблажливістю до ще нехрещених, заохочувати їх до прийняття таїнства хрещення, охороняти й захищати їх від лиха. Так, приміром, в інструкції протопопам Дем’янському й Норимському святитель Павло наказував: «Поганським народам проповідувати Слово Боже та приводити їх до пізнання Єдиного Триіпостасного Бога, у Трійці Святій славимого і поклоняємого від усього творіння Отця і Сина Святого Духа. Навертати їх пристойним чином, беручи за приклад апостолів: добровільно, з ласкою і без озлоблення. Тих із них, котрі добровільно бажатимуть хрещення, просвіщати святим хрещенням, не обтяжуючи їх на перших порах. Навчати їх найкоротших і найнеобхідніших молитов та спостерігати за хніми нахилами й намірами. А вже згодом, коли охрестяться, подати їм достатньо настанов, навчити молитов і смиренно розповідати про віру, надію й любов до Бога та ближнього. Запроваджувати в них християнські звичаї привітно й ласкаво. Щоб через це в інших розбудити бажання до святого хрещення, а образ озлоблення не допускати».17

Великих зусиль доклав митрополит Павло для покращення внутрішньої організації місії. Уряд не піклувався про місію, більше заважав їй. Місцеві кошти після секуляризації були мізерні. Місіонерська справа вимагала не тільки особливого піклування з боку пархіального архієрея, а й штату його помічників. Відсутність місіонерів ускладнювала справу просвіти іновірців; а тут, як писав митрополит Антоній Стаховський (1721—1740) роботи вистачило б не на 70, а на 700 проповідників.18

Як уже говорилося, святитель Павло домігся від Святійшого Синоду дозволу лише на дв посади спеціальних проповідників місіонерів. Хоча їм і було призначено зарплату, але про регулярне надходження її не подбали. Коли Святійший Синод 19 травня 1768 р. вимагав відомості з єпархії про проповідників серед іновірців, то з Тобольської єпархії повідомили, що призначена проповідникам-місіонерам: протоієрею Афанасію Туясову та протоієрею Олексію Михайлівському зарплата з кінця 1766 р. в Тобольськ не надходила.

Уряд Катерини II практично припинив підтримку православної місії. Збідніла Тобольська кафедра після проведення секуляризації була неспроможна за власні кошти підтримати місіонерську справу. Якщо 1753 р. в Тобольській єпархії хрестилось 462 людей, у 1764 — 361 людина; то за даними Тобольської консисторії 1765 року було хрещено 176 людей, 1766 року — 34 людини, 1787 року — 97 людей, а 1768 року — 30 людей. Тобто, місіонерська справа не розвивалася, а навпаки, послаблювалася. Але в цьому немає жодної провини святителя Павла. «Згори» більше цікавилися створенням нового в катерининському дусі наказу для місіонерів, аніж проблемами місіонерів.19

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15