Дипломная работа: Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті
На жаль, місіонерська справа часом страждала від зловживань виконавців. Вони перебували далеко від начальства, у віддалених улусах і святу справу, бувало, перетворювали на предмет наживи, хоча святитель Павло категорично наказував: «місіонерську діяльність проводити з усяким старанням і добрим порядком не ображаючи й не озлоблюючи нікого й до хабарів не торкатися».20
Але часто новохрещене населення тубільців, під впливом своїх нехрещених одноплемінників, звинувачувало місіонерів і в неіснуючих зловживаннях. Скарги на примусове навернення в християнство надходили до Синоду постійно ще при попередниках митрополита Павла. Однак Синод ставився до них раніше з недовірою. Тепер, коли до влади прийшла Катерина II, ситуація змінилася. Відчувши її ставлення до архієреїв і до Церкви загалом, скаржники безперервною чергою потягнулися в Петербург. Оббиваючи пороги установ і начальства, ходаки очорнювали своїх, невгодних їм священиків, протопопів і, зокрема, архієрея. Обер-прокурор Меліссіно й імператриця були готові слухати й вірити будь-яким звинуваченням на митрополита Павла, як земляка митрополита Арсенія Мацієвича *, і, зокрема, звичайно, підозрювали в ньому ворога секуляризації.
Підозри ці були небезпідставні. Після сумнозвісного указу від 26 лютого 1764 року в Сибіру в монастирів було відібрано вотчини з селянами й самі монастирі розділено на класи. З 17-ти монастирів, на які всі сибірські митрополити покладали надії, як на найкращий засіб боротьби з розколом і поганством, шість було закрито, ті, що залишилися, після конфіскації земель були сильно підірвані в засобах існування, бо в малозаселеному бідному Сибіру землеволодіння були значно важливішими для них, ніж для монастирів у центральній Росії, які крім від земель, мали багато нших прибутків.
Отже, суми на утримання архієрейського дому й монастирів виявилися зовсім недостатніми. Святитель Павло не міг і не хотів приховувати свого негативного ставлення до закриття монастирів. Маючи великий життєвий досвід і проникливий розум, він бачив, що багато сибірських чернечих обителей, не маючи засобів для існування, заглохнуть і не служитимуть уже справі просвіти сибірських народів21. Тому святитель Павло зробив сміливий і дуже небезпечний крок. Потрібна була неабияка мужність, щоб після відомої всім розправи над Арсенієм Мацієвичем подати свій протест проти указу про секуляризацію.
Це сталося наприкінці 1764 року. Хоча своїм поданням до синоду святитель намагався захистити свою Сибірську митрополію, але всім було ясно, що це протест проти всієї державної політики ставлення до церкви. Ряд дослідників стверджують реальність цього протесту: митрополит Іларіон (Огієнко), Симонюк В., прот. Олександр Швець. Є такі, що не погоджуються з цим твердженням. Так, Карташев А.В. пише: “По некоторому недоразумению до конца XIX в. в исторической литературе имя митрополита Павла примешивалось к делу митрополита Арсения”22. У своїх доказах він був щирим, шляхетним, справедливим ревнителем чистоти й успіху Православ’я. Синод не зважив на його докази, а вища державна влада сприйняла їх як виклик. Відтоді святитель Павло став особистим ворогом Катерини II. За її наказом Синод наприкінці 1764 р. відкриває вправу на митрополита Тобольського Павла. Ставши дисидентом, святитель терпів різні несправедливост та цькування з боку Синоду та світської влади. Протест став головною причиною негативного ставлення та звільнення митрополита з Тобольської єпархії 23.
З тексту записів, поданих Синодом на вимогу неправославного напіватеїста обер-прокурора Меліссіно, й відповідей на них митрополита Павла видно явні перебільшення та прямі наклепи скаржників. Детально вивчивши скарги на митрополита Павла, а також його листування з Синодом, історик Титлинов В. дійшов висновку, що святитель Павло діяв згідно з традиціями й законами ХVIII ст., а справа, заведена на нього, була на основі фальшивих скарг або перебільшень24. Катерина, зводячи до смерті митрополита Арсенія, з самого початку свого царювання пильно стежила за особистістю митрополита Павла. Не дивна тому реакція Катерини II на відгук про святителя Павла вченого абата Шаппа. Цей французький астроном 1761 р. прибув у Тобольськ для спостереження проходу Венери перед Сонцем. При цьому був присутній митрополит Павло. Пізніше абат Шапп відізветься про святителя Павла, як про вчену людину. Він називає його ревнителем віри, коректним і приємним у спілкуванні. Абат пише, що Павло «міг би служити взірцем для всього християнського духовенства». Чи-
таючи ці рядки, вже 1768 р. Катерина роздратовано зазначає: «Ось чудовий взірець, який пропону абат для наслідування: невіглас і фанатик! Цей прелат крім того був гордим мстивим. Вади, за які він повинен був недавно залишити свою єпархію».25.
На виклик Синоду святитель Павло прибув у Москву 2.04 1768 р. Тут він, умовлений своїми друзями, написав прохання про звільнення його на спокій у Києво-Печерську Лавру. Імператриця затвердила відпуск на спокій, правда, без пенсії та без прогонних грошей. Прибувши в Київ, митрополит Павло повністю віддався молитовній, постовій і доброчинній підготовці до своєї мирної християнської кончини, оточений дедалі більшою шаною віруючого народу. Упокоївся митрополит Павло 4.11.1770 р. за старим стилем. Через чуму, яка лютувала в Києві й відсутність митрополита (Київська митрополія на той час була овдовівшою), а також відсутність розпоряджень Синоду, тіло святителя Павла 1,5 місяця залишалося непохованим. Похорони, нарешті, відбулися 19 грудня 1770 р. При закритті гробу виявилося, що тіло не розклалося. Безперервний ряд чудесних зцілень за молитвами до нього йшов із тієї пори й до спроби перенесення гробу 1832 р. після того переходить в XX століття й до сьогодення26. Отакою є доля нашого великого земляка, українця митрополита Павла Конюшкевича.
Велика кількість чудес від нетлінних мощів святителя Павла й усенародне його шанування як святого угодника Божого спонукало Київську міську Думу звернутися до вищо церковної влади з пропозицією всенародного прославлення пам’яті святителя. Прославлення мало відбутися 1915 р., але Перша світова війна перешкодила цьому. Помісний Собор РПЦ 1917—1918 рр. теж збирався канонізувати святителя, проте обставини воєнного часу змусили собор припинити свою діяльність. 1984 р. з благословення Московського патріарха Пімена у зв’язку з підготовкою до свята 1000-ліття Хрещення Русі було встановлено святкування на честь собору Сибірських святих, серед котрих — святитель Павло Тобольський.
Проведення Архієрейського собору та майбутню канонізацію святителя Павла Конюшкевича було офіційно започатковано рішенням Священного Синоду УПЦ КП від 15 грудня 1997 р. під головуванням Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета. Немало причинилися до появи цього рішення земляки святителя Павла самбірчани, які пам’ятали про нього й на його честь збудували величний храм. Перші розвідки про святителя Павла разом із місцевими істориками зробив прот. Іван Швець, тод клірик церкви Різдва богородиці м. Самбір (зараз викладач КДА). Після нього вивченням життя й діяльності митр. Павла зайнявся брат, прот. Олександр Швець, який написав і захистив кандидатську дисертацію про нього.
Нарешті, відбувся сторіччями очікуваний Собор, перший пункт ухвали якого проголошує: «Приєднати митрополита Тобольського Павла Конюшкевича до лику святих для церковного шанування й занести його ім’я у православний церковний календар». У документ діяння освяченого Архієрейського Собору УПЦ КП «Про канонізацію святителя Павла Конюшкевича (1705—1770) митрополита Тобольського говориться: «Митрополит Павло окрасою Церкви Христової, зразком самовідданого святительського служіння, утвердженням православ’я і подвижником благочестя. Справжньою величчю диха проста, незламна у правді своїй, як старозавітні пророки, пряма і
грізна постать святителя Павла».27. Мощі митрополита Павла після піввікового перебування під уламками Успенського храму Києво-Печерської Лаври нині знайдено й поставлено для поклоніння віруючих.
РОЗДІЛ V.
УКРАЇНСЬКІ ПРАВОСЛАВНІ МІСІОНЕРИ ІРКУТСЬКОЇ МІСІЇ
5.1 Заснування Іркутської єпархії
Тобольська пархія, заснована при патріархові Філаретові 1621 р., понад сто років була диною на всій території Сибіру. На Тобольську кафедру на початку XVI й у XVII столітті посилалися, переважно, діяльні й учені ієрархи. Та якби вони не виявляли свою ревність щодо церковного благоустрою єпархії, для них фізично було неможливо керувати всіма парафіями й монастирями Східного Сибіру, віддаленими від Тобольська на тисячі кілометрів. Управління церковними справами Східного Сибіру було особливо важким для тобольських архіпастирів. «Те, що по громадянському відомству поручалося цілим десяткам воєвод, по церковному покладалося на одну людину».1
На Московському Соборі 1667 р. було вирішено заснувати архієпископію в Тобольську та єпископію на Лені, а Тобольськ піднести на ступінь митрополії. Однак, зроблено було тільки останнє.2 Питання про заснування нових єпархій Сибіру піднімалося й на Московському Соборі 1681 р. «Архієрейська додаткова присутність потрібна й необхідна для того, що Сибірський край просторий і в ньому безліч народу, що Христа не знає, також деякі міста на далекій відстан знаходяться від архієрейської кафедри, а саме, в Сибірському краї від столичного міста тієї єпархії до Даурських і Нерчинських і Албазинських островів і до інших подібних багатьох місць за один рік, і за півтора, і за два ледве переходять, а в тих далеких місцях християнська віра не розширюється».3
Патріарх Іоаким визнавав за необхідне дати Тобольському митрополитові чотирьох вікарних архієреїв: у Тюмень, Верхотур’є, Єлисейськ і за Байкал — у Даурію.4 «Але всі ці й подібні пропозиції, переважно через брак коштів для утримання архієреїв і їхніх кафедр, залишалися без виконання до 1707 р.».5
1706 р. на прохання Тобольського митрополита Філофея (Лещинського) в Іркутську було затверджено вікаріотство Тобольської єпархії.6 Вікарним єпископом призначили колишнього намісника Київського Пустинно-Миколаївського монастиря архімандрита Варлаама (Косовського), котрий пробув у Іркутську з 1707-го до 1710 р., а потім самовільно виїхав у Москву, де до призначення на Тверську кафедру (1714) «тільки за титулом вважався Іркутським Вікарієм».7 Мізерне забезпечення, невлаштованість єпархіальних справ «неприємності з місцевою владою і розпущеність народу» — все це призвело до того, що єпископ Варлаам залишив Іркутськ.8 Іркутською паствою, як і раніше, керували Тобольські митрополити.
Великий сибірський благовісник і просвітитель сибірських народів митрополит Філофей (Лещинський) був першим і єдиним з Тобольських архіпастирів, хто відвідав Іркутськ. У березні 1719 р. він поїхав через Іркутськ за Байкал, а в травн повернувся в Іркутськ. Святитель Філофей освятив дерев’яну церкву Воздвиження Хреста Господнього в Іркутську, «про що свідчив пам’ятник, який стояв на місц попереднього дерев’яного храму, поблизу камінної Христовської Церкви».9 Пізніше наступник митрополита Філофея святитель Христовий Іоан (Максимович) з Тобольська «відправив як благословення Іркутській пастві, як своїй, список з чудотворної Абалацької ікони Божої матері, при чому в силабічних віршах своїх бажав від Пречистої Діви-Матері всякого роду тимчасових і вічних благ, і щоб самому йому особисто відвідати її».10 Кончина святителя Іоанна 1715 р. перешкодила цьому наміру.
1721 р. вікарієм в Іркутськ було призначено єпископа Ігнатія (Смола), але він відмовився від поїздки в Сибір.11
У першій половин 1722 р. Петро І наказав Синодові вибрати й «поставити в Іркутськ такого архієрея, котрий був би вченим, для навернення тамтешніх народів у християнську віру».12 Джерела свідчать, що заснування самостійної Іркутсько кафедри було пов’язано з просвітою світлом Христової віри язичників і ламаїстів Східного Сибіру.
Один із членів Синоду архімандрит Чудового монастиря Феофілакт (Лопатинський) сам «просився в Іркутськ, ради євангельської проповіді», і говорив, що «він шукає Іркутського пископства не ради цього єпископства, а ради місіонерської справи, котра була з ним з’єднана».13
Синод представив Петру І кандидатуру самого архімандрита Феофілакта, але попри це не хотів відпускати його, вважаючи потрібним у Синоді. Пропонувалися на Іркутську кафедру й інші кандидати: Білозерський архімандрит Ірінарх, обер-ієромонах флоту Рафаїл (Заборовський) і Печерський архімандрит Іван (Сенютович).14 Але ніхто з них не горів бажанням потрудитися на ниві місіонерській, у далекому Сибіру, серед темних народів. Петро І розумів, що не буде від них користі на Іркутській кафедрі, тож відхилив усі пропозиції Синоду.
Ніхто з кандидатів на єпископство не хотів їхати в Іркутськ. Усі боялися, не погоджувалися навіть ті, котрі завинили й перебували під загрозою покарання. Так, навіть Коломенський митрополит Ігнатій, що потрапив в опалу при Петр Великім, почувши рішення царя про те, що з найяснішої милості йому дозволено залишитися в єпископському сані але тільки в Іркутську, у присутності Синоду лежав у ногах Петра та слізно благав і вимолив собі звільнення від цього призначення, визнавши за краще бути ув’язненим у Ніловій пустині.15
У такій ситуац уряд не міг не скористатися невизначеністю становища єпископа Інокентія Кульчицького, що перебував в Іркутську протягом 5-ти років, уже звик до цього краю і ніколи ні на кого не скаржився. Саме такий терплячий більше ніж будь-хто нший був спроможний на рівноапостольське надзвичайно важке служіння. 26 липня 1727 р. великий сибірський молитовник і чудотворець, перебуваючи в Іркутському Вознесенському монастирі, одержав указ про призначення його єпископом Іркутським і Нерчинським.16 Ось рядки цього указу: «Указ Ї Імператорської Величності, Самодержиці Всеросійської із Святійшого Урядового Синоду, Преосвященнійшому Інокентію, Єпископу Переяславському, 15 січня 1727 р. Імператорська Величність, знаходячись у зимовому домі, за докладом Святійшого Синоду, наказала бути в Іркутську Єпископом Вашому Преосвященству».17
На другий день після отримання указу про своє призначення, святитель Інокентій сповістив про це духовенство нововідкритої Іркутської Єпархії. Оригінал цього святительського розпорядження зберігається як святиня в Іркутській Спаській церкві, в зимовому храмі в позолочених рамках під склом біля ікони Святителя Інокентія.
Окружною грамотою від 1 вересня святитель вітає Іркутську паству такими словами: «Божою Милістю Преосвященнійший Інокентій, Єпископ Іркутський і Нерчинський. У місті Іркутську всім церквам святої Східної синам послушним духовним і світським. Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами: Оскільки благословенням Божим, її Імператорська Величність, маючи серце своє благодатне в руці Божій, за докладом Святійшого Синоду благоволила мене милостивим своїм Імператорським указом призначити в Іркутську пархію дійсним Єпископом, і титулувати себе по тій єпархії, як і раніше бувало, того радимо раніше всіх творити моління за її Імператорську Величність про здоров’я і всієї її Імператорської Величності високої Фамілії, Святійшого Синоду, також і про наше смирення титулуючи нас Іркутським і Нерчинським. Також молимо вас і архіпастирськи наставляємо: мудруствуйте однодумно, друг другов честь велику творіть, мир і любов між собою маючи, як і Апостол святий Павло повчає. Цього навчайтеся, це наслідуйте, цього тримайтесь, і так тимчасов блага і вічні удостоїтись наслідувати всеусердно бажаємо і благословення посилаємо. Амінь. Інокентій єпископ».18
Таким чином, Іркутська паства з 15 січня 1727 р. вийшла з під опіки Тобольського митрополита, а Іркутська єпархія здобула свою самостійність. Звідси починається наступництво її ієрархії.
Ось список Іркутських єпископів-українців XVIII століття:
1. Інокентій Кульчицький, єпископ з 1727-го до 1731 р.
2. Інокентій Нерунович, єпископ 1732—1747 рр.
3. Софроній Кристалевський, пископ 1772—1789 рр.
4. Веніамін Багрянський, єпископ 1789—1814 рр.
5.2 Іркутськ святителі-місіонери
а) Святий Інокентій (Кульчицький).
Уславлений дивними чудесами святий Інокентій, єпископ Іркутський, котрим пишається Російська Православна Церква, народився приблизно 1680—82 р. на Чернігівщині. Іван Власовський стверджує, що св. Інокентій походив зі стародавнього українського шляхетського роду Кульчицьких на Волині, але батьки його переселилися на Чернігівщину.1
Історик Хижняк Зоя Іванівна вважає, що він походив з галицького шляхетського роду.2 При хрещенні йому було дано ім’я Іван. Він рано втратив батьків, тож виховувався в родичів. Один із них — Г.Кульчицький — був перекладачем Посольського, згодом Малоросійського приказу, він виконував місію Московського уряду в польського Короля Яна Собєського, а 1672 р. їздив у Батурин до Д.Многогрішного.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
