Дипломная работа: Діяльність українських православних місіонерів у XVIII столітті
Відомо, що вже при митрополитові Філофеї в Тобольській духовній школі навчалися діти новохрещених остяків, вогулів і тунгусів. 1715 р. наказав він навчати дітей хантів і мансі настоятелю Верхотурського Нікольського монастиря.12
Створенням 1704 р. першого церковного хору з засланих за невеликі провини козаків митрополит Філофей запровадив у Сибіру практику проведення богослужінь у супровод багатоголосого хору.13 Він також дбав про будівництво та оздоблення храмів. Разом із сибірськими у будівництві брали участь запрошені з Києва майстри. 1710 р. Київські різьбярі й художники зробили в Тобольському Софіївському соборі чудовий іконостас, який викликав загальне замилування сибіряків.14
Проте найважливішою для митрополита Філофея була безпосередня праця на місіонерській ниві. Святитель займав двічі Тобольську кафедру: з 1702-го до середини 1711 р. та з 1715-го до кінця 1721 р. Місія першого періоду зосереджувалася, головним чином, у районі Березова, досить близько на північ від Тобольська, на Іртиші та Обі. За особистими указами Петра І від 1 грудня 1705 р. й від 7 червня 1710 р. місіонери навертали в православ’я тамтешніх остяків, самоїдів, які перебували під владою шаманів. Новохрещеним для заохочення видавали одяг і зерно за державний кошт.15 Митрополит Філофей виношував ще грандіозніш плани. 1702 р. він поставив завдання підготувати місію в Китай і на Камчатку.
Того ж року, невтомний Тобольський митрополит направив духовну делегацію до глави монгольських буддистів — Кутухти. Делегація спілкувалася з ним про релігію навіть погодилася на запропоноване Кутухтою невеличке змагання в мудрості. Історик Сибіру П.А.Словцов писав, що це посольство принесло «тобольській рархії першу інформацію про зовнішні обряди буддизму і, можливо, про дух його».16
1705 р. митрополит Філофей відправив групу місіонерів на чолі з архімандритом Мартиніаном на Камчатку, де було влаштовано Цепенську пустинь.
1709 р. він тяжко захворів і відійшов на спокій у Тюменський Троїцький монастир, де прийняв схиму, з ім’ям Феодор, та відмовився від кафедри. Тут з особливою ностальгією згадує святитель рідну землю та Києво-Печерську Лавру, мріє повернутися до неї. У листі до будівничого Усть-Киренського Троїцького монастиря монаха Іоасафа, він пише: «Відомо тобі буде, що я, з волі Божої, залишивши архієрейство, прийняв схиму й хочу бути на спочинку в Києво-Печерському монастирі».17
1707 р. з благословення митрополита Філофея, для покращення управління величезною пархією і укріплення місіонерської діяльності було запроваджено вікаріатство Тобольської єпархії. Першим вікарним єпископом в Іркутську призначено українця архімандрита Варлаама (Косовського), котрому підпорядковувалися місіонерськ монастирі Східного Сибіру: Нерчинський Успенський і Посольський Преображенський.17
Проповідь святителя зустрічала спротив, але не всюди однаковий. Приміром, вогули, котр ще не потрапили під вплив мусульманства, хоча й шумно висловлювали свою прихильність до релігії предків, але таки вступали в розмови з проповідниками віри, і, згодом, погоджувалися хреститись. Цілком інакше ставилися до місіонерів ті ж таки вогули, які були під впливом мусульманства. Наприкінц другої подорожі (1715) вони люто напали на православних місіонерів і навіть убили декого з них. Тричі загрожувала смерть і самому митрополитові, але, як пише супутник і біограф святителя Філофея, випускник Києво-Могилянсько Академії, Григорій Новіцький, «десницею Вишнього соблюдаемый», залишився неушкодженим.18
Щоб зрозуміти характер Філофея, усвідомити подвиг святителя, наведемо кілька прикладів із його життя. Так, під час другої подорожі 1713 р., яка була дуже успішною багато язичників і навіть шамани прийняли хрещення, все-таки жител Больше-Атлимського містечка вчинили проповідникам рішучий спротив. Вони зібралися на березі річки з луками та стрілами, погрожували вбити митрополита Філофея і навіть не дозволяли місіонерам підпливти до берега. Піднялася буря, яка викинула судно на піщану мілину, і святитель водою пішов на берег. Язичники спочатку відмовились слухати його проповідь. Три дні митрополит розмовляв із ними, переконуючи їх і насамкінець усі вони, зокрема й шаман, самі попросили в нього хрещення. Загалом під час цієї другої подорожі він навернув у християнство до 3500 язичників.19
Під час третьо подорожі 1714 р., коли він був у Березовському краї, у буренькинських юртах язичники напали на місіонерів, обстрілявши їх із луків. Одного священика вони поранили в голову, келейникові Філофея стріла потрапила в плечі, монахові, що підняв руки до неба, прострілили долоні. Усі супутники Філофея повернулися на судно, тільки він один свідомо залишився на березі, піддаючи себе смертельній небезпеці.20 Остяцький старшина Ушанко вистрілив із пищалі у святителя, але куля прошила тільки його одяг. Ушанка ув’язнили та згодом кинули в Тобольську в’язницю. Філофей простив кривдника, і за згодою останнього, хрестив його.21
Ось якою безстрашністю й самопожертвою святителя завойовувалися душі язичників магометан. Крім цього, вся благовісницька діяльність сибірського просвітителя була проникнута духом євангельської лагідності. Дослідник П.Буцинський писав про нього: «ми не знаємо жадного випадку, щоб схимонах Феодор застосовував будь-яке насильство під час хрещення сибірських інородців».22
10 червня 1715 р. відійшов до Господа митрополит Іоан Максимович. Указ Петра І про призначення Філофея знову на Тобольську кафедру застав схимника в рідному Києві, куди він у другій половині 1716 р. прибув із Тюмені на богомілля. 20 березня 1717 р. Філофей повертається в Тобольськ.25 У новий період управління Тобольською митрополією святитель більше уваги приділяв східним районам Сибіру. З актів, що збереглися в Іркутському й Селенгінському монастирях, установлено, що в січні 1719 р. митрополит Філофей проживав у Томську, у квітні та травн того ж року, а потім восени — в Єлисейську, в червні — в Туруханську. Кінець 1719 р. і початок 1720 р. він провів в Іркутську, подорожуючи Байкалом і за Байкал, весною плавав Ангарою.24 Святитель під час цих подорожей правив богослужіння, висвячував священиків, укріпляв у вірі новохрещене корінне населення Сибіру, закладав каплиці та храми.
1721 р. митрополит Філофей знову йде на спокій у Тюменський монастир, де провів останн роки життя у великій бідності, не отримуючи навіть призначеної йому пенсії. Насамкінець, 1726 р., 76-літнім старцем схимонах здійснює свою останню проповідницьку подорож в Обдорськ до язичників-остяків, дорогою оглядаючи влаштовані ним раніше церкви та зміцнюючи у вірі своїх духовних дітей. Упокоївся сибірський апостол 31 травня 1727 р. в Троїцькому Тюменському монастирі, де за заповітом його й поховали.25
Наступник Філофея на Тобольській кафедрі митрополит Антоній Стаховський писав про нього так: «Цей архієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті; охрестив у Сибіру до 40000 язичників і побудував для них 37 церков», закликаючи до Христа не страхом, але «тільки євангельською проповіддю та своїми трудами».26
Російською церквою митрополит Філофей Лещинський зарахований до лику святих. Учасниками апостольського подвигу митрополита Філофея було чимало українців, однак імена лише декотрих нам відомі. З українців, без сумніву, соратниками святителя були Антоній Платковський, якого взято з Москви 1717 р. ієродияконом, а потім призначено будівельником Іркутського монастиря (з 1730 р. його архімандрит), де він започаткував і місійну школу. Також архімандрит Іларіон Лежайський. З світських осіб допомагали митрополитові вже згадуваний Григорій Новицький та Іван Перевицький, заслані в Сибір у справі гетьмана Мазепи. Григорія Новицького гетьман Мазепа призначив своїм резидентом у Польщі. Коли викрили союз гетьмана з Карлом XII, Новицький одержав наказ російського уряду повернутися до Києва, де його ще до Полтавської битви узяли під варту, як свояка Орлика. Вивезений до Москви, і перебуваючи у в’язниці, він подав 1712 р. чолобитну Сенатові, у якій просив залишити його в Москві за порукою, а не засилати, як було вирішено, у Сибір. Прохання його відхилили й у жовтні 1712 р. заслали до Верхотур’я. Митрополит Філофей під свою відповідальність брав Новицького в місійн подорожі, які той описав в «Кратком описании о народе остяцком» 1715 р. Новицького, як і Перевицького, було поставлено для нагляду й керівництва християнського життя новохрещених остяків. Закінчилося життя Григорія Новицького мученицькою смертю. Його вбили після смерті митрополита Філофея остяки-погани.27
б) Святитель Іоан (Максимович).
Коротким було архипастирське служіння митрополита Іоана в далекому Сибіру й на схилі літ воно здійснювалось, але все-таки він залишив помітний слід в історії цього краю, як в історії всієї Церкви.
Народився святитель Іоан у м. Ніжині, на Чернігівщині в грудні 1651 р. Згодом з батьками та з шістьома меншими братами він переїжджає жити до Києва. Родове прізвище батька було Васильківський, та він частіше підписувався Печерський, бо жив недалеко від Києво-Печерської Лаври.1 Від імені батька Максима став він Максимович, тобто від звернення по-батькові. Трансформація звернення по-батькові у прізвище довершилась у Росії.2
Майбутній святитель здобув освіту в Київській Колегії, з часом реформованій в Академію. Під керівництвом обдарованих викладачів Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського й інших відданих Православ’ю та православній богословській науц вчителів, у ньому було посіяно глибоку любов до богословських занять, яким він віддавався з усією ревністю молодості. Блискуче закінчивши 1676 р. курс Могилянської Колегії, він залишається при ній учителем латинської мови. Тоді ж прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Молодому ченцю дають відповідальний послух проповідника й відтоді розкривається його особливий талант до проповідництва.3
1681 р. вже ромонаха Іоана Максимовича призначають намісником Новопечерського Брянського Успенського монастиря, відомого під назвою «Свєнського». На прохання Київсько Лаври, цар Феодор Олексійович віддав цей монастир, хоча він перебував уже на території Росії. Віддав із метою переховування в ньому братії та архімандрита на випадок військових дій. Ієромонах Іоан Максимович був першим намісником від архімандрита лаври в цьому монастирі, займаючи становище «Новопечерського» намісника впродовж 15 років.4
1606 р. Іоана Максимовича призначають архімандритом Єлецького монастиря, а 10 січня 1697 р. в Москві патріарх Адріан5 висвячує його на Чернігівську архіпастирську кафедру.
Архієпископа Іоана любила й шанувала чернігівська паства за його натхненні богослужіння та глибоко повчальні проповіді. Тому дуже шкодувала Чернігівщина за улюбленим архієреєм, коли розійшлася чутка про призначення архієпископа Іоана в далекий Сибір на кафедру митрополита Тобольського й усього Сибіру.
Мало хто з архієреїв погоджувався бути архіпастирем Сибірським. Клімат Сибіру, а ще більше, контингент людей, які жили там, лякав їх. Крім темних і ворожих новірців у Сибіру було багато злочинців, котрі відбували покарання. Тому йшли на Тобольську кафедру святителі, готові на самопожертвування заради поширення віри Христової. Невипадково серед них стільки святих, уславлених нетлінністю мощів численними чудесами.
Іоан опікувався освітою духовенства, цим доповнюючи апостольську працю невтомного святителя Філофея.7
Провидіння Боже звело разом ці дві могутні постаті, двох великих українців — Іоана й Філофея для справи благовістя. Не здійснив би митрополит Філофей своїх героїчних місіонерських подорожей, якби залишився управляти митрополією. Тільки завдяки спільній праці двох святителів, місіонерська справа одержала такий поштовх, який протягом майже цілого століття відчували наступні місіонери. Без цього поштовху налагодити місіонерську справу було б майже неможливо. Резонанс спільної діяльності двох архіпастирів докотився до Аляски й далекого Китаю.
1714 р. святитель Іоан відправив у Пекін місію на чолі з архімандритом Іларіоном (Лежайським). У Тобольську він розпочав видавничу діяльність, використовуючи створену ним у Чернігові типографію. До цього часу належить видання митрополитом Іоаном «Илиотропиона» слов’янсько-російською мовою, щоб його розуміли і сибіряки, ц «діти природи».8 Це був останній твір святителя, а до нього з-під пера свят. Іоана вийшло багато інших. У Чернігові він видав «Нравоучительное зерцало» 1703 р. і 1708 р. «Толкование на 50-ий псалом» 1708 р., «Царский путь Креста» 1709 р.; «Богомыслие» 1710—1711 рр.. З його іменем також пов’язують «Латино-греко-российский лексикон»9 та інші твори. Свою працю над «Илиотропионом», як свідчать деякі дослідники, митрополит Іоан розпочав ще обіймаючи посаду викладача в Києві, де видав його латинською мовою. І тільки в Тобольську, до кінця опрацювавши, випускає слов’янсько-руською мовою. «Илиотропион» у перекладі з грецької — соняшник. Цей улюблений ще з юних літ святителем образ соняшника став для нього аналогією, яка допомагала виявити узгодження волі людської з волею Божою. Отож святитель і поклав цей образ в основу «Илиотропиона». «Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя, — у цьому житті й у майбутньому — пише святитель, — є постійне звернення нашої уваги в середину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова й діла, щоб зважити їх не упереджено: це відкриє нам наші помилки в житт й укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя волі Божій. Емблемою такого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай він буде завжди перед очима нашими.
Християнине! Запам’ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу за сонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючи наш життєвий шлях, є Воля Божа; вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогу життя; часто з ясними днями чергуються похмурі для нас дні: дощі, вітри, бур здіймаються. Але нехай буде така ж сильна любов наша до нашого Сонця, вол Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник у дні похмурі, продовжувати безпомилково пливти життєвим морем, за наказами «барометра» й «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристань вічності».10
Тепер зрозуміло, чому святитель Іоан погодився на Сибірську кафедру — він сприйняв це призначення як Волю Божку, котрій неодмінно слід коритися без нарікань і скарг. Він розумів, що дуже потрібний цій пастві й віддавав їй усі свої сили й таланти. Як свідчать сучасники святителя, для пастви своєї митрополит Іоан був не начальником, а справжнім духовним батьком, зв’язок із нею був у нього внутрішнім, глибоким і сердечним. У спілкуванні з усіма, він був простим доступним. Двері його дому завжди були відчинені для всіх, особливо він допомагав найбіднішій верстві населення своєї єпархії не тільки словом, а й ділом. Уже за життя митрополита Іоана його паства бачила в ньому великого молитвеника за неї перед Богом. Він майже щоденно здійснював богослужіння в храмі. У вікнах його келії до глибокої ночі, а часом і до зорі, можна було бачити відблиск свічки та слабку тінь молитовно схиленої фігури перед невеликим аналоєм. Особистий приклад святого чистого життя, який доводив істинність православної віри, робив свій внесок у справу навернення й удосконалення хрещених, який був не меншим від внеску найсміливіших і самовідданих місіонерів. Один подвиг доповнював інший і це приводило до надзвичайних успіхів місіонерської справи.
На колінах перед коною Божої Матері, привезеною з Чернігова, 10 червня 1715 р. скінчив своє життя святитель. Пам’ять про святителя Іоана бережуть сибіряки, а в Україні, на жаль, мало знають про свого святого. Він і сьогодні спочиває в Тобольському соборі. 1916 р. святителя Іоана Максимовича було канонізовано Російською Православною Церквою.11
По смерт святителів Іоана Максимовича та Філофея Лещинського, причислених до лику святих, Сибірську кафедру очолив ще один українець — митрополит Антоній Стаховеький (1721—1740), за якого почався відхід хрещених до старої віри. Антоній Стаховський головну увагу зосередив на збереженні жнив, зібраних його попередниками. 1727 р. він звітує Святійшому Синодові про відхід у язичництво остяків і просить розширити систему пільг. Синод дає Антонію 1000 рублів і в указі від 1730 р. рекомендує відмовитися від насильницького хрещення й не залучати до цієї діяльності «жорстких» місіонерів.
Усіх своїх сил докладав митрополит для розвитку й заохочення місіонерства в Сибіру. Турбуючись про справжніх опікунів над новонаверненими християнами, св. Антоній не тільки сприяв місіонерській праці своїх попередників, а й сам продовжив її. Він посилює духовні місії на Камчатці й у Китаї. 1725 р. в Іркутському Вознесенському монастирі відкриває російсько-монгольську школу, яка готу місіонерів для Монголії і Китаю, виділяє самостійну Іркутську єпархію для кращого успіху місіонерства. Митрополит Антоній реорганізує в Тобольську слов’янсько-російську школу, збільшує в ній термін навчання. У пам’яті народу залишився св. Антоній як будівничий храмів і монастирів. При ньому вперше в Сибіру на Тагільському заводі відлито великий дзвін вагою 1011 пудів для Софійського собору Тобольська. Спочив він 1740 р. Канонізований Російською Православною Церквою 1984 р.12
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15
